Олена Тодорова - Хочу тебе кохати, Олена Тодорова

- О, Боже... - видихаю шоковано. - Шукають?

Кір підтискає губи і знову дивиться мені в очі.

- Ну ніби так, - вимовляє сівшим голосом. - Тільки сама розумієш... Це море.

Нічого я не розумію. І, якщо чесно, не хочу про це думати.

- Ти, головне, більше сам його не шукай, - схвильовано шепочу я. - Будь ласка, Кір. Обіцяй мені.

Він вивільняє руки й обхоплює ними моє обличчя.

- Скільки ще? Коли ти будеш вдома?

- Я не знаю, - засмучено знизую плечима. - Мама точно тут надовго. Аннусю можуть виписати наприкінці тижня. У мене в голові все це крутиться без кінця... Можливо, доведеться забрати її до нас, поки мама не одужає. Вона... - перериваюся в пошуках відповідних слів. - Вона зовсім не справляється. Навіть не намагається. Її нічого не цікавить. І... Я боюся, що це не мине вже.

Бойка мовчить. Здивованим не виглядає. Стримано киває, ось і вся реакція.

- Я купив усе, що ти написала, - вказує на пакети. - Щось іще потрібно?

- Ні... Поки що ні... - видихаю і знову до нього притискаюся. - Дякую за все, що ти робиш... І що розумієш... Я це дуже ціную.

- А могло бути якось інакше?

Насправді це не схоже на запитання. Швидше, риторика. І залізне твердження: не могло. Зворушує до тремтіння. Сльози знову підкочують. Намагаюся якось регулювати дихання, а на серце вже й уваги не звертаю.

- Я тебе люблю, - шепочу замість тисячі слів вдячності, обожнювання і захоплення.

- І я тебе люблю.

Йти складно. Але я думаю про Аннусю. Зараз я потрібна їй. І Кір, як би важко не було порізно, теж розуміє. Прощаємося швидко, і я йду.

Залишок дня пролітає непомітно. Мама більшу частину часу або спить, або веде із собою діалоги. А ми з Аннусею намагаємося справлятися.

- Нюта... - виривається в мене якось несподівано, коли дивлюся на неї під час чергового годування. - Нютка, - тягну вже усвідомленіше. - Нютик.

Анною, звісно ж, назвала я. Мамі все одно, а бабуся просила дати ім'я, щоб зайти до церкви помолитися і поставити свічку. Анна - ім'я зі значенням. Мати Пресвятої Богородиці. Та й просто красиво, як мені здається. Але зменшувальне Нюта я спочатку не розглядала. Воно ніби саме по собі зараз вирвалося.

Ніч минає спокійно. В інших палатах, по всьому відділенню, раз у раз хтось кричить. Але наша Нюта - свята дитина. Якщо не спить, лише кумедно крехче.

Щоб не заважати мамі, з Кіром спілкуємося виключно шляхом листування. До першої години точно, а потім якось ривками. То він прокинеться, щось напише, то я. Фотографії йому шлю - свої та Нюти. Прошу, щоб він теж надсилав свої. Так і справляємося.

А через три дні, просто в день виписки Аннусі, приходить трагічна звістка. На березі виявлено чоловіче тіло. Незважаючи на поганий стан останків, слідчі одразу ж ставлять припущення, що воно належить зниклому в морі Бойку Ренату Ільдаровичу.

Мамі повідомити не наважуюся. А з Кіром, коли він приїжджає по нас із Нютою, обговорювати цей кошмар немає ні сил, ні бажання. Усе відбувається трохи ніяково. Я затримуюся, щоб запевнити маму, що дбатиму про малятко. Вона на це ніяк не реагує. Переживає лише про те, що залишається сама. Сухо нагадую, що ввечері приїде бабуся.

- Усе, мам... Не нудьгуй.

Біжу за медсестрою, яка забрала Аннусю. І дещо гублюся, коли бачу, як та передає дитину Бойці. Начебто повинна знати, що він не батько, і всього цього не потрібно... Ми обидва - і я, і Кір - густо червоніємо. Потім він із якимось здивуванням дивиться на Нюту, а я передаю Чарушину, який ринувся до мене, сумки і, подякувавши медсестрі, першою сідаю в припарковану перед входом машину.

Тоді Бойка крокує слідом і, перш ніж я встигаю якось його проінструктувати, доволі вправно і водночас обережно опускає дитину в дитяче крісло.

- Вау... - видихаю здивовано.

- Подивився відеоогляд, - серйозним, трохи хриплуватим голосом пояснює він.

- Круто... Ти молодець, подбав про безпеку, - хвалю його, поки він застібає ремені. - А я ж навіть про крісло не подумала.

- Я тут майже щодня, як до тебе приходив, зі всякими досвідченими татусями стикався. Вони базікали, я запам'ятовував.

Піднімаючи погляд, підморгує й усміхається. А мені так сильно хочеться його обійняти... Шкода, цієї секунди немає такої можливості. Між нами крісло з Нютою. Але я все ж ловлю його гарячу долоню і, злегка нахиляючись, притискаю її до своєї щоки.

Без слів обмінюємося емоціями. Так, поглядів вистачає.

- Їдемо? - окликає нас Чарушин, який зайняв водійське місце.

- Їдемо, - киваю я.

Загоряюся нетерпінням. Хоч до нашого будинку недалеко, хочеться якомога швидше опинитися з Кіром удвох. Тобто втрьох, звісно. Ще ж Нютик. Але, головне, з Бойком. Разом.

Сподобався роздiл? Чесна оцінка допоможе авторові у написанні книги. Анонімно