Олена Тодорова - Хочу тебе кохати, Олена Тодорова

62

Дякую за все, що ти робиш...

© Варвара Бойко

- На двох перших УЗД не змогли сказати стать дитини. Ховалася. Але Ренат був упевнений, що син... - тихо розповідає мама, поки я, завмерши біля сповивального столика, намагаюся зрозуміти, як правильно надягати підгузок. Малятко така крихітка, а Бойка, схоже, не той розмір купив. Хоча на упаковці й пишеться, що з нуля. Може, проблема в тому, що вона недоношена? Ми з Кіром не подумали, а в мами щось питати марно. Вона в наш бік навіть не дивиться, а якщо й дивиться, ніби крізь нас. Говорить, здебільшого, сама з собою. Мені навіть трохи моторошно. Виглядає ж, як божевільна. - На останньому УЗД побачили... Він та-а-ак засмутився... - сипить і зривається.

Піднімаючи ніжки, обережно підкладаю розгорнутий підгузок. Малятко якось дивно крехче і цим лякає мене. Застигаю, вдивляючись у личко. Чи не зробила я їй боляче? З полегшенням зазначаю, що плакати вона не збирається. Просто крутиться.

"Така кумедна..." - думаю я і посміхаюся.

- Ти ж не станеш його після всього вигороджувати? - запитання направляю мамі, але дивлюся на Аню.

Свої дії простежую і її реакції. Усе йде нормально, і я вирішую просто підвернути верх підгузка.

- Чудово, - бурмочу сама собі.

Ловлю однією долонею крихітну ніжку, а другою вже хапаю з принесеного Кіром пакета сліп. Раптом замерзла, поки я копалася? Трошки прохолодна, але начебто не критично. Не втрачаючи пильності, максимально прискорююся.

- Він просто засмутився, - талдичить мама, дивлячись у вікно.

Вставати їй поки що заборонили. Але її психічний стан лякає більше, ніж фізичний. Вона й не рветься щось робити. Не цікавиться Анею, навіть не дивиться на неї. Коли медсестра намагалася підкласти дитину на годування, заявила, що молока немає. Ми, звісно, вмовили її спробувати. Але, судячи з усього, якась проблема дійсно є. У малятка нічого не виходило, і врешті-решт воно розкричалося, хоча саме по собі напрочуд спокійне.

Медсестра принесла суміш і показала мені, як годувати. Я дізналася назву і замовила Кіру кілька упаковок. Просити маму спробувати ще раз дати малятку груди не переставала. Проте з кожною спробою все менше вірила в якийсь успіх.

Закінчивши малятко одягати, беру на руки і, дивлячись у миле личко, злегка качаю.

"Ну, яка ж вона красива..." - думаю я з посмішкою.

- Мамо, спробуємо ще раз погодувати...

Договорити не встигаю, мама так сердито дивиться, що я обмираю.

- Немає молока. Ні! Як ти зрозуміти не можеш? - шипить різким тоном.

- Але консультант із грудного вигодовування сказала, що треба прикладати, - обережно тягну я.

- Сказала, сказала... Коли ти перестанеш мене дошкуляти? Чи хочеш, щоб я померла? Ледь тепла лежу! Повернутися не в силах. Усе болить. Усе.

- Гаразд... Відпочивай.

Відвертаючись, беру зі столика підготовлену заздалегідь суміш. Поки годую Аню, не дивлюся на маму, хоч вона й продовжує щось розповідати.

Mr. Бойка: Я внизу. Вийдеш?

Варвара Бойко: Так. Дай мені кілька хвилин.

Аня заснула, але залишати її з мамою я не наважуюся. Кличу медсестру, сунувши їй у кишеню гроші, прошу залишатися в палаті, поки не повернуся.

Здалеку впізнаю свого Бойку. Серце тут же стискається, і чомусь накочуються сльози. Посміхаюся, щоб відігнати непотрібні емоції. Він, побачивши мене, одразу ж піднімається.

Я прискорююся. Кір не рухається. Тільки дивиться так, ніби рік не бачилися. В обличчі не змінюється. Але запалені очі виражають і переживання, і розгубленість, і пекучу тугу.

Зупиняюся, тільки коли налітаю на нього. Обвиваю шию руками. Притискаюся. Втягую запах. Він теж виразно вдихає. І ще голосніше видихає. Тільки після цього обіймає. Притискає з якоюсь пронизливою обережністю.

Минає щонайменше хвилина, перш ніж дивимося одне одному в очі.

- Ти що, зовсім не спав?

Вважаючи, що без мене всю ніч просидів за роботою, збираюся сварити. Однак швидко про це забуваю, коли Бойка відповідає:

- Без тебе важко.

Я, звісно, теж шалено сумую далеко від нього. Але за турботою про Аню це, напевно, не так сильно відчувається. А він же вдома зовсім один.

- Рідний, - усе, що кажу.

Цілую в куточок рота. Мимоволі звертаю увагу на те, що ми не самі. Кір без слів розуміє і відводить убік.

- До батька їздив учора одразу після лікарні. І сьогодні вранці, - повідомляє приглушеним тоном. - Порожньо.

Мене відразу охоплює тривога.

- Навіщо? Не треба, Кір, будь ласка, - охоплюю його долоні своїми і до грудей притискаю. - Нехай поліція займається. Градський обіцяв, що підключить усі свої зв'язки. А він же відставний підполковник. Упевнена, що все вийде.

- Так, дзвонив мені сьогодні. Яхта вчора з порту вийшла. А сьогодні засікли дрейфуючою в морі. Нікого на борту не виявлено. Сліди перебування двох людей і... - відводячи погляд, бере невелику паузу. - Краплі крові та дві гільзи знайшли.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍