Елізабет Костова - Історик

— Ну? — нетерпляче сказав Барлі.

Ми подивилися на ліжко. Не було іншого місця: навіть килима на голій полірованій підлозі. Нарешті Барлі прийняв рішення, — для себе, принаймні. Поки я стояла, прикипівши до місця, він пішов у ванну з одягом і зубною пастою і з’явився за кілька хвилин у бавовняній піжамі, так само світлій, як і його волосся. Щось у цій картині, а також у безтурботності Барлі змусило мене розсміятися, навіть незважаючи на те, що в мене палали щоки. Тоді він теж розсміявся, і ми реготали, аж поки сльози не покотилися з очей. Барлі зігнувся навпіл, схопившись руками за живіт, а я вхопилася за край старої одежної шафи. У цьому істеричному реготі розчинилися напруження подорожі, мої страхи, невдоволення Барлі, хвилюючі листи батька, наші суперечки. Через кілька років я дізналася про вираз «fou rire» (нестримний, божевільний сміх), але тоді я вперше зазнала це у тому французькому готелі. Після мого першого «fou rire» пішли інші «перші» почуття. Барлі схопив мене за плечі так само незграбно, як я хвилину тому трималася за край шафи, але його поцілунок був ангельський і ніжний: його юнацький досвід ніжно проник у мою недосвідченість. Тепер я задихалася вже не від сміху.

Усі мої знання про кохання були почерпнуті з делікатних фільмів і книг, які бентежили уяву, але я не знала, що робити далі. Проте Барлі все зробив за мене, і я вдячно, хоч і незграбно, йому підкорялась. На той час, коли ми опинилися на твердому акуратному ліжку, я вже трохи дізналася про стосунки між коханцями та їхнім одягом. Розставання з кожним предметом одягу здавалося мені вирішальним кроком: піжамна сорочка Барлі була першою, вона оголила алебастровий торс і на диво мускулисті плечі. У боротьбі з моєю блузкою й жахливим білим ліфчиком я була на боці Барлі. Він сказав, що йому подобається моя смаглява шкіра, зовсім не така, як у нього — це була правда: моя рука ніколи не була такого оливкового кольору, як тоді, коли лежала поруч із білосніжною рукою Барлі. Він торкнувся мене рукою й провів по одягу, що залишився на мені, і я вперше зробила те саме з ним, відкриваючи для себе незнайомі контури чоловічого тіла. Я засоромилася при світлі півмісяця.

До речі, нам треба було так багато ще зробити, що ми більше не зняли жодного предмета одягу, і здавалося, минуло багато часу, перш ніж Барлі обійняв мене, зітхнув і пробурмотів: «Ти зовсім ще дитина», — а потім обійняв мене за плечі.

Коли він сказав це, я раптом зрозуміла, що він теж був дитиною, чудовою дитиною. Я думаю, що тієї миті я кохала його більше, ніж будь-коли.

Розділ 53

Квартира, у якій Тургут залишив містера Ерозана, знаходилася приблизно за десять хвилин ходи від його власної, точніше — за десять хвилин бігу, тому що нам усім довелося бігти, навіть Хелен на своїх підборах. Тургут бурмотів щось (клявся, лаявся) собі під ніс. Він узяв із собою маленьку чорну сумку, у якій, мабуть, були ліки на той випадок, якщо лікар не прийде або запізниться. І ось ми вже збігали сходами старого будинку. Ми злетіли за Тургутом, і він розчинив двері на останньому поверсі.

Будинок було поділено на кілька маленьких квартир: у головній кімнаті стояло одне ліжко, стільці й стіл, кімнату освітлювала одна лампа. Друг Тургута лежав на підлозі, укритий ковдрою, поруч із ним сидів чоловік: він підвівся, щоб привітати нас. Він майже збожеволів від страху й розкаяння, увесь час розмахував руками, повторюючи щось Тургутові. Тургут відсторонив його, і вони із Селімом присіли навпочіпки поруч із містером Ерозаном. Обличчя бідолашної жертви було попелясто-сірим, очі заплющені, подих схожий на переривчасті схлипування. На його шиї була жахлива рвана рана, значно більша, ніж ми бачили минулого разу, і набагато страшніша, бо вона була на диво чистою, і лише по краях була засохла кров. Я знав, що така глибока рана мала б сильно кровоточити, і від цієї думки нудота підступила до горла. Я обійняв Хелен, і ми стояли, не в змозі відвести погляд.

Тургут обстежив рану, не торкаючись її, а потім подивився на нас.

— Кілька хвилин тому цей негідник пішов по якогось лікаря, не порадившись зі мною, але лікаря не було на місці. Це добре, бо зараз нам лікар ні до чого. Але він залишив Ерозана самого надвечір, коли сідає сонце.

Він поговорив з Аксоєм, той підскочив і з силою, якої я від нього не очікував, ударив нещасного охоронця й вигнав із кімнати. Той позадкував, і ми почули гуркіт його кроків на сходах. Селім зачинив за ним двері й визирнув у вікно на вулицю, аби переконатися, що бідолаха не повернеться. Потім він став навколішки поруч із Тургутом і вони стали тихо радитися.

За хвилину Тургут потягнувся до сумки, яку приніс із собою. Я побачив, як він дістав звідти предмет, давно мені знайомий: це був набір мисливця на вампірів, такий самий, як той, що він дав мені у своєму кабінеті тиждень тому, тільки цей був у красивішій інкрустованій перламутром коробочці з арабським написом. Відкривши її, він витяг інструменти і знову подивився на нас.

— Професори, — сказав він тихо, — на мого друга втретє напав вампір, тепер містер Ерозан помирає. Якщо у такому стані він помре природно, то невдовзі стане живим мерцем. — Він витер чоло своєю великою рукою. — Зараз настає жахлива мить, я мушу попросити вас піти з кімнати. Мадам, вам не можна цього бачити.

— Будь ласка, дозвольте нам допомогти вам, — почав було я, але Хелен зробила крок уперед.

— Дозвольте мені залишитися, — сказала вона Тургуту, понизивши голос. — Я хочу знати, як це робиться.

На якусь мить я подумав, навіщо їй такі знання, але потім мені спало на думку, що вона все-таки етнограф. Тургут подивився на неї, а потім поступився без слів і знову схилився над тілом. Я сподівався, що помилився, що все це неправда, але Тургут щось шепотів на вухо своєму другові. Він узяв містера Ерозана за руку й погладив її.

Потім (це, напевно, було найжахливіше з наступних дій) Тургут пригорнув руку друга до свого серця й пронизливо зойкнув. Слова, здавалося, йшли із глибини історії, не тільки дуже давньої, але й занадто далекої для мене, щоб розібрати окремі склади. Цей крик горя був схожий на скликання до молитви муедзинів,