Елізабет Костова - Історик

вона поїхала вчитися до Рима — там у діда були друзі. Вона досконало вивчила математику, читала чотирма мовами, включаючи грецьку й арабську.

Він сказав щось турецькою дружині й Селіму, і вони обоє схвально посміхнулися.

— Вона їздила верхи не гірше від вершників султана, та — хоча дуже мало хто знав про це — чудово стріляла.

Тургут підморгнув Хелен, і я згадав її маленький пістолет — де ж вона його зберігала?

— Від мого діда вона багато дізналася про лігвище вампіра і про те, як захистити живих від його злісних задумів. Ось її портрет, якщо ви хочете побачити.

Він підвівся й приніс нам її фото зі стола, дуже обережно передавши його в руки Хелен. Це був неймовірний знімок, дуже чіткий, — такі робили на початку сторіччя. Дама, що сиділа у стамбульській студії, була спокійною, але фотограф під своїм чорним покривалом уловив у її очах щось схоже на веселощі. На тлі чорної сукні її шкіра, здавалося, була без жодної вади. Її обличчя нагадувало риси Тургута, тільки ніс і підборіддя були тонші й ніжніші. Її обличчя було подібне до ранньої квітки на стеблині тонкої шиї — обличчя оттоманської принцеси. Волосся під капелюхом із пером зібране вгору, а очі посміхалися мені з гумором, і я пошкодував, що роки розділяють нас.

Тургут знову взяв рамочку в руки.

— Мій дід керувався розумом, коли вирішив перервати традицію й зробити її членом Варти. Саме вона знайшла окремі частини нашого архіву в інших бібліотеках і повернула їх у колекцію. Коли мені було п’ять років, вона вбила вовка біля нашого літнього котеджу. А коли мені виповнилося одинадцять, вона навчила мене їздити верхи й стріляти. Мій батько був дуже відданий їй, хоча вона лякала його своєї сміливістю: він завжди говорив, що поїхав за нею з Рима в Туреччину, щоб умовити її не зловживати хоробрістю. Як і більшість відданих дружин членів Варти, мій батько знав усе про неї й постійно хвилювався про її безпеку. Ось він… — Тургут показав на написаний олійними фарбами портрет біля вікна, який я ще раніше помітив.

Чоловік на ньому був солідною, приємною людиною в темному костюмі, із чорними очима й чорним волоссям, з ніжним виразом обличчя. Тургут розповів нам, що його батько вивчав історію італійського Ренесансу, але я міг легко уявити, як цей чоловік грав у камінці зі своїм сином, у той час як дружина дбала про більш серйозну освіту хлопчика.

Хелен ворухнулася поруч зі мною, тихенько витягнувши ноги.

— Ви сказали, що ваш батько був активним членом Варти Півмісяця. Що це означає? Чим ви займаєтесь?

Тургут кивнув із жалем:

— Цього, мадам, я не можу розповісти навіть вам. Деякі речі мають залишатися таємницею. Ми розповіли вам усе це тому, що ви запитали, — чи практично вгадали, — і тому, що ми хочемо, аби ви вірили в те, що ми допоможемо в кожному разі. Для Варти дуже важливо, щоб ви поїхали в Болгарію якомога швидше. Сьогодні Варта нечисленна, нас залишилося лише кілька людей, — він зітхнув. — У мене, наприклад, на жаль, немає сина чи дочки, кому я міг би передати свої знання, хоча містер Аксой виховує свого племінника в наших традиціях. Але ви повинні вірити, що вся сила оттоманів піде з вами так чи інакше.

Я придушив бажання, знову застогнати. Можливо, я міг сперечатися з Хелен, але сперечатися із таємною силою Оттоманської імперії було над мої сили. Тургут підніс палець:

— Мушу попередити вас: це дуже серйозно, друзі мої. Ми передали вам таємницю, що зберігалася — успішно, на нашу думку — п’ятсот років. У нас немає підстав вважати, що наш давній ворог знає про це, хоча він, без сумніву, боїться й ненавидить наше місто, як і за життя. У хартії Варти Його Величність записав: будь-кого, хто видасть таємницю Варти нашим ворогам, буде одразу суворо покарано. Такого ще не траплялося, наскільки я знаю. Але я прошу вас бути дуже обережними як заради себе, так і заради нас.

У його голосі не було ані злості, ані погрози, тільки глибоке занепокоєння. Я також почув невблаганну відданість, яка дозволила його султанові завоювати велике місто — раніше неприступне, гордовите місто візантійців. Говорячи: «Ми працюємо на султана», він мав на увазі саме це, хоча сам народився через півтисячоліття після смерті Мехмеда.

Сонце за вікнами вітальні сідало низько, рожевий промінь освітив велике обличчя Тургута, облагородивши його. Я подумав про те, як сподобався б Тургут Россі, як він побачив би в ньому живу історію, і мені стало цікаво, які питання поставив би йому Россі — мені вони навіть не спадали на думку!

Але правильні слова знайшла Хелен. Підвівшись так, що й ми всі підвелися за нею, вона простягнула руку Тургутові.

— Велика честь для нас те, що ви нам розповіли, — сказала вона, гордо дивлячись йому в обличчя. — Ми будемо зберігати вашу таємницю і волю султана навіть ціною наших життів.

Тургут поцілував їй руку, він був явно розчулений, Селім Аксой уклонився їй. Мені нічого не залишалося додати: забувши на якусь мить ненависть свого народу до оттоманських загарбників, вона говорила за нас обох.

Ми простояли б так цілий день мовчки, дивлячись одне на одного у світлі сутінків, якби телефон Тургута раптом не задзвонив. Він вибачився й пішов через кімнату, щоб відповісти, а місіс Бора почала складати посуд на мідну тацю. Тургут слухав кілька хвилин, люто говорив щось у слухавку, а потім різко повісив її. Він обернувся до Селіма й щось схвильовано сказав йому турецькою, Селім швидко надягнув свій потертий піджак.

— Щось трапилося? — запитав я.

— Так, на жаль. — Тургут ударив рукою в груди. — Бібліотекар, містер Ерозан. Чоловік, що залишився охороняти його, відійшов на мить, а зараз телефонує, щоб сказати, що на мого друга знову вчинено напад. Ерозан непритомний, а охоронець іде по лікаря. Це дуже серйозно. Третя атака ще й на заході сонця.

Уражений, я теж потягнувся за піджаком, а Хелен наділа туфлі, хоча місіс Бора ніжно намагалась утримати її. Тургут поцілував дружину, коли ми виходили, але я ще раз обернувся й побачив, яка бліда і перелякана жінка стоїть біля дверей.

Розділ 52

— Тут ми будемо спати? — невпевнено запитав Барлі.

Ми стояли в готельному номері в Перпіньяні. Це була кімната на двох, котру нам дав клерк після того, як ми назвали себе братом і сестрою. Він дав нам її, не заперечуючи, хоча з підозрою подивився на нас.