Елізабет Костова - Історик

яке ми чули в мінаретах міста, тільки крик Тургута більше був схожий на виклик пеклу — це була низка нот, що сповнювали жахом, ніби це волали мільйони турецьких солдатів у тисячах таборів оттоманського війська. Я раптом побачив майоріння прапорів, кров біля ніг коней, спис і півмісяць, криві турецькі шаблі й блиск залізних кольчуг на сонці, покалічені гарні молоді голови, обличчя, тіла. Я почув крики людей, які віддають себе в руки Аллаха, і далекий плач їхніх батьків та матерів. Я відчув запах горілих будинків і свіжої запеченої крові, порох пострілу гармати, запах мостів, наметів і кінських тіл, які палали.

Але найдивнішим було те, що у цьому крику я зрозумів знайомі слова: «Kaziklu Bey! — Проколюючий!» Посеред цього хаосу, я, здавалося, побачив постать, що відрізнялася від усього іншого. Це був чоловік на коні в чорній мантії, він вирізнявся на тлі багатобарвної юрби, зі спотвореним вищиреним обличчям, із мечем, який рубає оттоманські голови, що важко котяться в загострених шоломах.

Голос Тургута стих, і я знову побачив його навколішках перед умираючим. Хелен, слава Богові, стояла поруч із мною, я було хотів запитати її про щось, але побачив, що вона відчула той самий жах від крику Тургута. Я неохоче згадав, що кров Проколюючого текла в її жилах. Вона на мить обернулася до мене. Її обличчя було блідим, але спокійним. Я відразу згадав, що кров Россі, ніжна, аристократична, тосканська й англійська, також текла в ній, і я побачив у її очах незрівнянну доброту погляду Россі. Тієї миті — а не пізніше, не вдома, в церкві моїх батьків, перед священиком — саме тоді вона стала моєю дружиною. Тоді я віддав їй своє серце й заприсягся бути відданим їй усе життя.

Тургут, тепер уже мовчки, поклав молитовні чотки на шию другові, через що його тіло трохи здригнулося, і витяг із коробки інструмент, довший за мою долоню, виготовлений із блискучого срібла.

— Раніше мені ніколи не доводилося робити це. Боже, збережи мене й моє життя, — сказав він тихо.

Він розстебнув сорочку містера Ерозана, і я побачив стару шкіру, завитки сірого, немов попіл, волосся на грудях. Груди важко здіймалися й опускалися. Селім мовчки обшукав кімнату й приніс Тургуту цеглину, яку, напевно, господар використовував, щоб підпирати двері. Тургут узяв цеглину в руку, зважив на руці. Потім присунув вістря кілка до лівого боку грудей нещасного й почав повільно наспівувати. Цього разу я вловив слова, які пам’ятав звідкись — із книги, фільму, розмови? — «Аллах акбар, Аллах акбар» — Великий Аллах. Я знав, що неможливо змусити Хелен піти з кімнати, і сам теж не міг піти звідти. Але я відступив на крок назад і, коли опустилася цеглина, потягнув за собою Хелен. Велика рука Тургута рухалася впевнено. Селім рівно тримав кілок, який із глухим стукотом увійшов у тіло. Кров повільно потекла, заливаючи бліду шкіру. Обличчя містера Ерозана спотворилося в жахливих конвульсіях, і на мить його губи розсунулися в собачому оскалі, оголюючи жовті зуби. Хелен пильно дивилася, і я не наважувався відвести погляду: я не хотів, щоб вона дивилася на щось, чого я не міг бачити разом із нею. Тіло бібліотекаря сіпнулося, кілок раптово ввійшов по саме руків’я, і Тургут відхилився назад, ніби очікуючи. Його губи тремтіли, а піт лився градом по його обличчю.

За мить тіло розслабилося, а потім й обличчя: губи мирно стулилися, видих вийшов з його грудей, ноги у потертих шкарпетках сіпнулися й завмерли. Я міцно тримав Хелен і відчував тремтіння її тіла, але вона все-таки нерухомо стояла поруч. Тургут узяв руку свого друга й поцілував її. Я побачив, як сльози течуть по його почервонілому обличчю, по щоках, гублячись у вусах. Він затулив очі рукою. Селім розправив чотки на грудях бібліотекаря, підвівся й обійняв Тургута за плечі.

За хвилину Тургут отямився, теж підвівся і висякався.

— Він був дуже гарною людиною, — сказав він тремтячим голосом. — Щедрою, доброю людиною. Тепер він мирно спочиває із Мухаммедом і не поповнить легіони пекла. — Він відвернувся й витер очі. — Друзі мої, нам треба забрати це тіло звідси. У лікарні є лікар, який… допоможе нам. Селім залишиться тут, замкне двері й чекатиме мого дзвінка, лікар приїде машиною швидкої допомоги і підпише всі необхідні документи.

Тургут дістав із кишені кілька зубців часнику й обережно поклав їх у рот мертвому. Селім витяг кілок і вимив його у раковині в куті, після чого поклав назад у інкрустовану коробку. Тургут витер усі сліди крові, перев'язав груди друга тканиною й застебнув на ньому сорочку, потім узяв із ліжка простирадла, і ми обгорнули тіло, накривши уже спокійне обличчя.

— Тепер, друзі мої, я попрошу вас про одну послугу. Ви вже бачили, що можуть зробити живі мерці. Ви повинні захищати себе щохвилини. Ви мусите поїхати в Болгарію якомога швидше, найближчими днями, якщо вам це вдасться. Зателефонуйте мені додому, коли будете готові. — Він уважно подивився на мене: — Якщо ми не побачимося до вашого від’їзду, я бажаю вам, щоб удача супроводжувала вас. Я буду думати про вас щохвилини. Будь ласка, зателефонуйте мені, як тільки повернетеся до Стамбула, якщо, звичайно, ви повернетеся сюди.

Я сподівався, що він мав на увазі: «Якщо ви так розплануєте подальшу подорож», а не «Якщо ви залишитесь живими в Болгарії». Він потис нам руки, потім це зробив Селім, який ще й, дуже хвилюючись, поцілував руку Хелен.

— Тепер ми підемо, — сказала Хелен, беручи мене за руку, і ми вийшли із цієї сумної кімнати, спустилися сходами й опинились на вулиці.

Розділ 54

Моїм першим враженням про Болгарію (а пізніше й моїм спогадом) були гори, які видно з повітря: високі гори у темній зелені лише зрідка перерізали подекуди коричневі стрічки доріг, що зв’язували села або тягнулися уздовж голих скель. Хелен тихо сиділа поруч зі мною й дивилася у вузький ілюмінатор, її рука під моїм складеним між нами піджаком була в моїй руці. Я відчував її теплу долоню, злегка прохолодні ніжні пальці, на яких не було жодного персня. Іноді ми бачили блискання стрічки річок між горами. Я безнадійно вишукував обриси загнутого хвоста дракона, що був би відповіддю на загадку. Звісно, нічого не підходило до контурів, які я впізнав би із заплющеними очима. «Нічого не буде», — сказав я собі, відганяючи надію, що зростала в мені всупереч моєму бажанню, коли я побачив ці гори. Їхня дикість, якої не торкнулася цивілізація,