Віталій Юрченко - Пекло на землі, Віталій Юрченко

виразно і публично зачислюють К. Студинського до радянофільських кругів, і він ніколи таких тверджень не простував. Тому, коли загальна думка і деякі часописні замітки добачили зв’язок розшуків фотографії Юрченка Студинським з радянським табором, то цьому не винен обвинувачений П. Постолюк, але поведінка самого К. Студинського. Ту загальну опінію про К. Студинського можуть ствердити свідки: літературний критик Михайло Рудницький і гол. ред. «Діла» Василь Мудрий».

На запитання, чому П. Постолюк ту справу «витягнув», адвокат пояснив, що «уповноважнював його до цього закон про авторське право, на підставі якого при творах, виданих без подання прізвища або під видуманим прізвищем, видавець заступає автора в обороні авторських прав. Це заступництво відноситься також до оборони особистих прав і вигасає щойно тоді, коли сам творець подасть своє прізвище до публичного відома. Тому обвинувачений Постолюк, як член управи «ЧК», мав право й обов’язок спитати іменем В. Юрченка, яким правом сміє К. Студинський вдиратися в найскритші тайни творця, які стоять під охороною не тільки засад етики, але також обов’язуючого закону».

Наприкінці своїх висновків С. Шухевич пригадав, що Студинський у своїй відповіді сам визнав, що дійсно намагався «деконспірувати Юрченка. Якщо п. Студинський уважав, що діло було добре і моральне, то не мав підстави скаржитись на знеславлювання його запитом, чи він таке діло дійсно зробив. Ст. Шухевич стверджує, що нема познак злочину в учинку його клієнта, і тому вносить звільнити цього останнього від вини і кари навіть без допущення яких-небудь фактичних доказів».

Адвокат академіка Маріян Глушкевич, як пише Іван Кедрин, «кольоритна постать, першорядний правник й оборонець у карних процесах, який замолоду не признавався до українства, а називав себе «руским», як усі галицькі москвофіли. Глушкевич займав високе становище під час першої російської окупації Східньої Галичини у 1914 році, але згодом ступнево еволюціонував у напрямку української національної свідомости. Коли більшість колишніх галицьких москвофілів пристали були до лівого комунізуючого табору СельРоба, як ось Кирило Вальницький, або стали на службу польської державної адміністрації, як комісар Народного Дому у Львові Михайло Бачинський, то Маріян Глушкевич став членом Товариства Українських Правників, жив у згоді з видатними українськими адвокатами і чесно був одним із постійних оборонців обвинувачених українських націоналістів у довгій черзі політичних процесів за Польщі».

У своїй промові Глушкевич заявив, що найважливішим звинуваченням академіка є звинувачення у «політичному шпигунстві», а тому всі інші висновки оборонців зайві. «Не лише радянофіли мали право цікавитися автором творів про Соловки, бо кожний, хто їх прочитав, мусів зацікавитися нездоровим плодом нездорової фантазії».

Далі він заявив протест «внескам оборони, які йдуть в напрямку ствердження політичних поглядів обвинувача, годиться лише на свідків щодо обставини про історію фотографії Юрченка». На свідків оголосив професора Богдана Барвінського та Івана Крушельницького, а також Михайла Струтинського, який начебто теж вважає, що Юрченко «мав опінію, що стоїть на службі польської поліції. Сам обвинувач Студинський може перед судом ствердити, що ніколи нікому не поручав шукати за фотографією Юрченка, а коли довідався про відфотографування фотографій Юрченка обурився на те. Дальше Студинський заявить перед судом, що ніколи не мав з радянофільськими сферами нічого спільного і що є цілком людиною аполітичною».

Завершуючи, Глушкевич ужив такої фрази: «Висловлюю спочуття українському громадянству, яке одного дня вибирав голову Наукового Товариства, а другого називає його шпигуном».

Оборонці видавництва запротестували проти допущення на свідків Струтинського і Барвінського, їх було відхилено.

«Доказом величезного зацікавлення розправою була ґреміяльна поява представників майже всіх без виїмку львівських часописів і численної української публики, – подає «Діло». – Вражіння безумовно надзвичайно прикре, коли взяти під увагу, що оце на прилюдному форумі треба було висипати цілий той мішок закулісових подробиць і всяких інших ревеляційних даних, які торкаються людини, що стояла на найвищому українському репрезентативному становищі. Українська преса ці подробиці не виявляла, вважаючи, що і так уже світ довідався про всі ці погані справи більше, ніж це українській надії потрібно. Зроблено це аж нині з волі і на бажання самого К. Студинського. Він теж несе єдину відповідальність за дальший відгук тої афери.

Велике здивування викликала негативна теза, піднесена заступником Студинського, що, мовляв, він взагалі ніколи не старався за фотографію, коли тим часом сам п. Студинський признав це отверто у своїй прилюдній друкованій відповіді. Та ще більше здивування, а то й просто обурення мусить викликати «співчуття» п. Глушкевича під адресою українського громадянства. Відколи це Глушкевич уважає себе аж такою авторитетною громадською величиною, щоби мати право до таких заяв і то на терені польського суду?! Чи не краще би в риторичному запалі стримуватись від таких несмачних зворотів, які нічогісінько не мають спільного ані з судовою розправою, ані ролею М. Глушкевича в українському національному житті.

Виходили ж із судової салі всі слухачі з одним почуттям: що ролі обвинувача й підсудних зовсім перемінені і що на лаві обвинувачених сидить К. Студинський».

На наступному судовому засіданні, яке відбулося через місяць, виступав свідком тридцятирічний І. Крушельницький. Він розповів, що 6.XII.1932 р., коли відбувався ювілей акад. В. Щурата, опісля відбувся бенкет у «Краківськім готелі», на якому він мав честь промовляти. І от у своїй промові свідок зачепив проблему совєтських репресій, згадавши концтабори і судилища, про жертви більшовизму. Така промова викликала невдоволення радянофілів, тим більше, що на бенкеті були присутні гості з російського консуляту. Зокрема К. Студинський заявив свідкові, що не варто виступати проти Радянщини, бо там не є так зле, як говорять, навпаки там є добре, бо він там був і знає. Тоді свідок звернув увагу Студинському на твір Юрченка «Шляхами на Соловки». Студинський відповів, що Юрченкові «нема що вірити, бо, по-перше, це підозріле індівідуум, а по-друге, його твір про Соловки є компіляцією творів ріжних ворогів Совітів на інших мовах». І взагалі на думку професора Юрченко на Соловках ніколи не був, а понадто Юрченко в 1920 р., коли був у Кам’янці-Подільському, то належав до дефензиви і стояв на услугах польської поліції, що про те всі в Кам’янці знали».

Ці слова здивували свідка, бо він знав Юрченка особисто, а зі слів свого брата Леонтія, який мешкав з Юрченком у Львові, чув, що Юрченко живе в дуже добрих відносинах з братом. Коли ж він зажадав доказів, Студинський розповів, що Юрченко через два тижні після втечі з Радянщини дістав дозвіл на мешкання у Львові і нансенівський пашпорт та що вчащає до радника поліції Івахова. А ще він, мовляв, дістав свої шкільні документи з України і що Міністерство освіти зараз затвердило йому свідоцтва і позволило на запис на експортову академію. Це все