Віталій Юрченко - Пекло на землі, Віталій Юрченко

знає начебто Студинський від Огієнка з Варшави, який у 1920 р. бачив Юрченка в Кам’янці і заявляв, що Юрченко стоїть на услугах поліції. При цьому додав, що Огієнко цікавиться тою справою.

І. Крушельницький засумнівався у цій маячні й зауважив, що найліпше було б, якби Огієнко приїхав до Львова й особисто зустрівся з Юрченком. Але Студинський сказав, що це неможливо, бо Огієнко до Львова не приїде і що він сам шукає за фотографією Юрченка, але не може тої фотографії дістати. Свідок сказав, що фотографію дуже легко дістати, і запропонував, щоби під якоюсь принукою запровадити Юрченка до НТШ, де його Пастернак непомітно сфотографує. Але потім прийшли вони до переконання, що це було б важко зробити. Тоді на просьбу Студинського свідок обіцяв добути знимку Юрченка через свого брата. Студинський наполягав, щоб свідок приніс йому ту знимку наступного дня, бо на третій день він виїздить до Варшави і передасть її там Огієнкові.

Але з’ясувалося, що брат не має знимки Юрченка. Крім того Леонтій повідомив, що Юрченко живе у великій нужді і ніколи не викликав жодних підозр. Ці слова на І. Крушельницького вплинули позитивно, і він занехаяв пошуки знимки. Але на початку січня його знову перестрів Студинський і знову цікавився знимкою, бо «Огієнко допоминається конечно знимки».

Бачачи, що справа не посувається, Студинський послав до І. Крушельницького професорів Михайла Васьківа та Богдана Барвінського.

Що було опісля, ми уже знаємо. Обидва брати пішли до Пастернака, щоб зробити копію. І тоді брат Івана Леонтій поцікавився, чому Пастернак робить ту знимку. Іван пояснив, що Студинський їде якраз до Варшави і там передасть знимку Огієнкові. На це Леонтій цілком слушно зауважив, що Студинський є знаним радянофілом і може занести знимку до радянського консуляту. І хоча Юрченкові тут нічого не можуть зробити, але він має родину на Україні і її можуть там переслідувати більшовики. Леонтій порадив братові піти до когось і розповісти про все. Іван так і зробив, пішовши зі знимкою до «Червоної Калини», де застав директора Постолюка. Директор відразу заявив, що не має довіри до Студинського і сам знимки йому не дав би, а свідок може робити, що хоче.

Наступного дня І. Крушельницький провідав Студинського і перестеріг, щоб знимка не потрапила в якісь інші руки. Академік запевнив, що негайно доручить її Огієнкові. Наприкінці січня Іван зустрівся з Постолюком, який розповів, що Огієнко вже повідомлений про дії Студинського. А тим часом Леонтій розповів Іванові, що знимка не була призначена для Огієнка. Іван відразу пішов до Студинського і зажадав від нього «звороту кліші і фотографії». Студинський заявив, що знимку вже знищив, що тою справою вже не хоче займатися, бо боїться пімсти Юрченка, і що має знайомих на Рад. Україні, від яких довідається, хто це Юрченко».

Після цього допитали Ярослава Пастернака, який засвідчив, що не мав поняття, що він повинен фотографувати. Коли за знимкою прийшов Студинський, то сказав, що знимка представляє Юрченка, якого треба здемаскувати. Пастернак зауважив, що така діяльність не личить Студинському, але той наполягав, що Юрченка треба конечно здемаскувати. Кілька днів пізніше появився отвертий лист дир. Постолюка. Свідок набрав переконання, що справа нечиста, і клішу знищив.

Коли пізніше свідок зійшов до канцелярії Студ., цей сказав, що вже пише відповідь на отвертий лист Постолюка в тім напрямі, що фотографію дістав не він, а Музей НТШ, який знимки потребував. Свідок застерігся тоді, що ніякої знимки Юрченка не потребував, ані не дістав. Свідок потверджує ще раз, що в проекті відповіди Студ. була виразна згадка про те, що фотографію потребував і дістав Музей. Внаслідок спротиву свідка Студ. подер перший проект відповіди».

Далі свідчив Михайло Рулницький, «літ 43, журналіст». Він підтвердив, що Студинський ніколи сучасною літературою не цікавився: «Я був учеником Студинського, а крім того як літературний критик знаю, що він не займається новішою українською літературою. Тому здивувала мене та частина відповіди Студ., що він потребував знимки Юрченка «для літературних дослідів», тим більше, що книжка Юрченка не є суто літературним твором. Твір Юрченка є спомином з власних переживань і притім твором радше політичним».

Василь Мудрий «літ 39, головний редактор «Діла» засвідчив, що радянофільство Студинського загальновідоме і навів цитати з праць, «в яких він ясно виявляє свої симпатії до радянської влади та її починів на полі науки. На черговий запит оборонця каже, що опублікував був у «Ділі» статтю С. Єфремова у відповідь на інформації Студинського про відносини в академії. В цій статті Єфремов ужив був на адресу Студинського заміту: «pecunia non olet» (гроші не пахнуть. – Ю. В.). Ця стаття найшла відгомін на харківському процесі проти членів СВУ. Студинський вислав тоді був телеграму до голови харківського більшовицького трибуналу Приходька, щоби цей зажадав від Єфремова вияснення в цій справі. Єфремов сидів тоді на лаві обвинувачених. Йому грозила кара смерти. Ця телєґрама Студ. зробила на укр. громадянство дуже прикре вражіння. Єфремова засудили тоді на 10 літ тюрми».

Двадцятисемирічний Леонтій Крушельницький, студент права, розповів усе, що знав про Юрченка. Зокрема, про його поганий матеріальний стан. Юрченко працював коректором у журналі «Неділя». Нічого про якісь його зв’язки з поліцією не чув. Коли Юрченко довідався, що він передав його знимку Студинському, то нагнівався на нього.

«Ревеляції, які на розправі виявили головні свідки, зробили потрясаюче вражіння на не численних присутніх, – стверджувала газета. – Вони зроблять його певне і на тисячах читачів. Потверджується наше первісне твердження, що на лаві обвинувачених сидить Кирило Студинський».

За той час відбулися уже дві розправи, у четвер 19.05 настала черга на третю останню. Тут уже покликали на свідка професора.

«Розправа розпочалася точно в год. 10, – звістило «Діло». – На салі ще більше публики, ніж на двох попередніх розправах, кореспонденти усіх українських та польських часописів Львова». Цього дня мав свідчити позивач.

«К. Студинський явився на свій процес так, як на університетський виклад; обвантажений книгами і записками, як допоміжним матеріялом для своїх зізнань. Трибунал суддів щиро здивувався, коли в одному моменті допиту, Студинський сягнув по книгу справді велитенських розмірів. «Що воно таке?» – спитав зацікавлений предсідник трибуналу. «Це стенографічний протокол процесу Спілки визволення України», – відповів питомим собі лагідним голосом свідок. Суддям заперло віддих: «Як то, та велитенська книга – це протокол одного процесу?» – «А так, протокол…» – «Хто ж його видав і звідки ви його маєте?» – «Це видало Державне видавництво України, «Пролетар». – «Ах, «Пролетар»… ну, в такому разі це дійсно протокол правдивий», – закінчив діяльог радник суду Мединський.

Трохи згодом, коли судді звикли до виду тої книги на яких 2000 сторінок, вони попросили