Віталій Юрченко - Пекло на землі, Віталій Юрченко

таку характеристику п. Крушельницького: це визначний український письменник, який орієнтується на Радянську Україну хоч і не комуніст» (!), це «людина з широким вдумчивим світоглядом, яка добре знає власне громадянство і бистро орієнтується у світових випадках». Про статті П. Крушельницького висловлюється ендецький журналіст з найбільшими похвалами, як про «копальню знання для польського читача»…

На перший погляд читач дивується: як же так, щоби «ендеки» брали в оборону «радянців»? Але це справа зовсім ясна і природна: адже й ендеки завжди були і є політичними русофілами, і адже саме вони підтримували активно галицьке москвофільство і нині найбільше раді неомосквофільському чи то «радянському» таборові, якого чейже сутнім завданням є розбивати українське національне організоване громадянство. Тому й для «Кур’єра Львовского» є такою цінністю пани Крушельницькі, які своїми напастями й наклепами є вимріяними «копальнями знання» для ендеків».

В обороні В. Юрченка і свого доброго імені 2 березня 1932 p. з’явилася в «Ділі» заява всіх трьох членів Дирекції «Червоної Калини»: Осипа Навроцького, Петра Постолюка і Лева Лепкого. Також Управа «Товариства допомоги емігрантам з України» за підписами його голови Ю. Магалевського і секретаря Василя Авраменка проголосила заяву «Проти наклепів на В. Юрченка», наприкінці якої стверджувалось, що управа Товариства прийняла В. Юрченка у свої члени і запросила до співпраці у щорічному альманаху «Дніпро», чим дала доказ свого повного довір’я до нього.

У листі членів Дирекції читаємо: «У летючці, яку цими днями видав К. Студинський, находимо такий зворот: «Червона Калина» видала підряд три книжки Юрченка, хоча серед сторонників «ЧК» та серед львівських емігрантських і редакційних кол посуджувано Юрченка, що він має бути на поліційній службі. Не уявляю собі, щоби вперті слухи про особу д. Юрченка, ширені сторонниками «ЧК», не були відомі дирекції накладні «ЧК», яка його твори видала друком.

Повищий уступ є небувалим наклепом проти нашого Видавництва, яке буцімто свідомо видрукувало твір людини «на поліційній службі». З найвищим обуренням п’ятнуємо цю злобну напасть, висловлюючи своє здивування, з якою метою голова НТШ оклевечує українське видавництво, яке об’єднує понад 2.000 зорганізованих членів та яке своєю діяльністю за останніх 10 літ засвідчило, здається, понад усякий сумнів свою корисність для українського письменства й усієї української національної культури. Знаємо позитивно, що поголоски, зневажливі для особи автора трильогії «Соловки», ширили саме не сторонники нашого В-ва, а його противники, згуртовані у радянофільському таборі. Розуміючи, що цей останній шукає нині всяких аргументів для виправдання своєї неясної ролі в афері з фотографією п. Юрченка, відкликуємося до громадянської опінії, чи методи цієї «самооборони» підлягають нормам етики».

А наступного дня редакція замислюється уже над іншою дилемою: «Чи акад. К. Студинський буде далі головою НТШ». З’ясувалося, що 29 лютого відбулося засідання Відділу Товариства, на якому прийняли постанову, щоб голова «аж до вияснення справи в суді зложив тимчасово добровільно урядування в руки заступника».

Шостого березня в «Ділі» опубліковано «Комунікат» НТШ й повідомлено про те, що Студинський погодився скласти свої повноваження.

14 квітня 1932 р. «Діло» розпочало публікувати деталі судової розправи: «Кирило Студинський contra «Червона Калина» і «Діло».

«Вчора, у вівторок 12. ц. м., у 11. салі розправ карного суду у Львові розпочався епільоґ ославленої справи фотографії автора трьох книжок про Соловки, Віталія Юрченка, якою у такий дивний спосіб зацікавився був Кирило Студинський.

Трибуналові суддів проводив суддя Мединський, вотантами були суддя Міхоле і Льокер. В імені обв. П. Постолюка виступав адвокат Степан Шухевич, в імені обвинуваченого О. Костика адвокат, посол Степан Біляк. Приватного обвинувача заступав адв. Маріян Глушкевич».

С. Шухевич у своєму виступі зазначив той факт, що Юрченкові неабияк залежало «на задержанні в тайні свойого «я», на це найліпше вказує та обставина, що навіть деякі члени управи «ЧК» не знали його імени і назвища. Що автор називається Карась-Галинський, довідалися члени управи щойно тоді, коли псевдонім автора відшифрував А. Крушельницький».

Далі з’ясовується, що до Ярослава Пастернака, директора Музею НТШ, завітав Й. Дмитрів, адміністратор кам’яниць Товариства, і сповістив, що певного дня о першій годині прийде до нього «хтось, щоби дати Пастернакові «щось» до відфотографування для К. Студинського».

У призначений день прийшли до Я. Пастернака Іван і Леонтій Крушельницькі, дали йому індекс В. Юрченка і сказали, що це саме той предмет, з якого має Пастернак зробити фотографію. Наступного дня Крушельницькі мали прийти за знимкою. Але наступного дня сталося непередбачене: П. Постолюк опублікував свого обуреного листа і внаслідок цього зчинився скандал, Я. Пастернак здогадався, що несвідомо став жертвою підступу, і «знищив клішу».

Тут варто пояснити, що мова йде про Івана Крушельницького, учителя «Рідної школи», який був головним свідком оборони у процесі й не мав нічого спільного з Іваном Крушельницьким, головним співробітником «Нових шляхів», редагованих його батьком Антоном Крушельницьким.

Коли ж до Пастернака прийшов К. Студинський і, запитавши «про ту клішу», почув, що він «клішу» знищив, сказав: «То ви добре зробили». «З цього зовсім ясно виходить, – продовжив адвокат, – що К. Студинський про маніпуляцію з індексом Юрченка знав і що знав про те, що в Товаристві, якого він був головою, роблено з того індексу фотографічну знимку.

П. Постолюк мав моральне право і фактичну підставу ще тому затрівожитись, що К. Студинський є ноторійно відомим радянофілом. Свідчать про це передовсім його часті поїздки до УСРР. Люди, що стоять на високих становищах в українському громадянстві та рівночасно є ворожо або навіть індеферентно настроєні для Радянщини, таких частих поїздок не роблять і самі їх так не реклямують.

Доказ: брошура К. Студинського: «З побуту на Радянській Україні», в якій відносини на Радянщині представлено в небувало рожевому освітленню. Дальшим доказом є яскраве становище К. Студинського, яке він заняв у процесі проти українських учених у Харкові в березні 1930. В тім процесі відчитано під час публичної розправи записник обвинуваченого українського визначного вченого акад. Єфремова, в якім той просто закидав Студинському, що «запродався більшовикам за 30 серебреників».

Тоді К. Студинський віднісся телеграфічно до предсідника суду в Харкові, аби той суд зажадав від підсудного Єфремова доказів на його твердження, бо інакше Студинський назве його клеветником. Особа, що не стояла б у контакті з Харковом, не посилала б такої депеші і не утруднювала б положення підсудного, яке було і так дуже важке».

Тут згадано щоденник С. Єфремова, який вдалося знайти чекістам. Справді, 12 квітня 1929 р. Єфремов занотовував про нові вибори академіків: «Появився і Студинський – по 30 срібляників. Одержав і махнув до Харкова з подякою. Гнус!»

«Радянофільство К. Студинського, – продовжив С. Шухевич, – було і є настільки загальновідоме, що з тим він сам ніколи не крився. Краєві радянофільські органи зовсім явно,