Рустем Халіл - Часу немає, Рустем Халіл

lang="uk-UA">Про того, хто зараз грає на скрипці, подарувавши свій біль — смичку. 

Але смичок — передавальна ланка від однієї душі до іншої. І ось це вже ти сидиш у клітці, і на горищі, і в шухляді, і під ліжком, і в кімнаті з годинниковим механізмом замість стелі, — і сподіваєшся, що твоє чекання не буде марним… 

Саатчі повернув скрипку в футляр. Я підвівся й налив вина в його спорожнілий келих — найменше, що я міг для нього зробити. 

Не треба було виявляти ні захвату, ні співчуття — джин усе бачив по моїх очах. І останнє йому навряд чи сподобалося. 

— Щось ми зовсім засмутилися. Геть тугу! — він навмання витяг із холодильника ще один сандвіч. — О, з оселедцем! Скуштуємо. 

Він жадібно відкусив шматок. Кільце цибулі впало на його сорочку. Джин відразу ж його підібрав і закинув до рота. 

— Знаю, чим тебе розвеселити, — він підняв пальця, щоб привернути мою увагу, і я повернувся в шезлонг. — Анекдот. 

— Сподіваюся, це не той, який ти не встигнеш закінчити? 

Саатчі відклав сандвіч і знову витер пальці серветкою, наче для анекдоту йому потрібні були чисті руки, й узяв келих. 

— Слухай! Один інженер помер і через помилку Небесної Канцелярії потрапив у пекло. Незабаром йому стало там некомфортно, і він узявся до діла. Встановив кондиціонери, зробив душові кабінки, налагодив постійний температурний режим у казанах. І от якось телефонує Всевишній дияволу — поцікавитися, як там справи. А той вихваляється: з’явився, мовляв, інженер, і тепер у них у пеклі є кондиціонери, душові, котли з автоматичним підігрівом... «Стривай, — сказав Всевишній, — сталася помилка. Інженери повинні потрапляти в мій Едемський сад. Ану швиденько надішли його мені». «А це вже ні, — заперечив диявол, — така душа мені й у пеклі знадобиться». «Або інженер попрямує в Едем, — пригрозив Всевишній, — або я судитимуся з тобою». У відповідь на це диявол засміявся. «У мене пекло, а в тебе Едем, — сказав він, — де ж ти там знайдеш гарного юриста?» 

Останнє речення Саатчі проговорив не так, як оповідач анекдотів, — він знизив голос і прискорив темп мовлення, тому жарт уже не здавався смішним. Я не одразу зрозумів, чому. 

Вони випливли нізвідки, наче сама пітьма зіткала їх своїми спицями. Двоє в сірих плащах із вирізаними з кори театральними масками на обличчях — ніби зійшли зі сцени античного театру. Вони з’явилися, і на даху стало темніше. 

Постаті зупинилися за десяток кроків від нас, заклавши руки за спини. Господарі ситуації. 

Саатчі розвернувся до них усім корпусом, як і належить зустрічати ворога — обличчям до обличчя, не опускаючи келиха. 

— Я сподівався, що в мене більше часу, — сказав Саатчі. 

Один із них легко хитнув маскою у відповідь. 

Саатчі засунув футляр зі скрипкою під мій шезлонг. 

— Робота Гварнері, — пояснив він мені. — Хай лишається тут, господиня завтра забере. 

— Джине, дисциплінарна комісія розглянула ваш випадок, — пролунав з-під маски глухий голос. — Ви маєте піти з нами. 

— І що вона вирішила? — Саатчі зробив великий ковток із келиха. 

— Ви визнані винним у навмисне неакуратному укладанні договору зі смертним, у переслідуванні власних, відмінних від приписаних джинам, інтересів, у виборі такого об’єкта, дії якого могли максимально глибоко сприяти вашому незаконному втручанню в людський світ. 

— Просто за всіма статтями, — зауважив Саатчі, але його голос тремтів. 

Другий плащ відповів йому жіночим контральто. 

— Визнай, джине, тобі не потрібна була душа — ти хотів втрутитися в життя смертних. 

Не відразу, ніби крізь товщу води, до мене починав доходити зміст сказаного. Саатчі стояв прямо, уже з порожнім келихом, і чекав, коли буду готовим я. 

Готовим до того, що має сказати він. 

Він хотів утрутитися в людське життя — говорили постаті у плащах. Отже, йому не потрібна була моя душа. 

Усе, що сталося зі мною, джин із дзеркала розіграв як по нотах. Він виношував цю ідею, можливо, усі сто років свого ув’язнення. 

Він умів дивитися в майбутнє. І передбачив усе, чим я займався цими днями: від порятунку мого власного життя — до запобігання теракту, від повернутого музикантові натхнення — до купівлі «Трьох китів». 

Я згадав живі шахи, створені джином, які він хвальковито показав мені, потерши пальцями. Однією з тих дивовижних фігурок був я. 

Я підняв очі на Саатчі, аби він відчув увесь біль, якого зараз мені завдав. 

— Ти грав мною, — мені не забракло духу, щоб вимовити це. 

— Ні, — запевнив джин. — Усе, що відбулося, — твоя заслуга. Усе це зробив ти. Зараз можеш не вірити моїм словам, але одного разу зрозумієш. Ці сто років не були марними, адже я виконав головне — вибрав потрібну людину. Людину, яка зневірилася змінити світ, і саме тому в неї все вийшло — через порушення правил, через нехтування мораллю і без довбаного вищого призначення. Людину, яка просто продовжувала бігти. 

— Не вірю, — заперечив я. 

— Я ж сказав: це станеться одного разу. 

Голос Саатчі вже не тремтів. Мені здавалося, він прийняв майбутню кару, підірвав цю атомну бомбу в собі й, усвідомивши, що на нього чекає, видихнув страх. 

Плащі синхронно забрали руки з-за спини. Вони втомилися чекати й були готові діяти, якщо Саатчі відмовиться йти сам. 

— Ну що ж… Іноді, дивлячись на годинник, не думай про час, — сказав Саатчі. 

Він жбурнув келих об підлогу і під акомпанемент розбитого скла побіг — але не до постатей у масках, а від них. 

Ні я, ні плащі відразу не зрозуміли, що сталося. Саатчі скочив на парапет, і тінь його при світлі Місяця, що прибуває, витяглася на даху гігантом. 

Саатчі обернувся до нас обличчям. Але погляд його був звернений не на нас, а за обрій, неначе він виглядав там щось, відоме тільки йому, або спілкувався мовчки з кимось, кого ми не знали, а може, й із самим собою. 

Плащі кинулися до джина. Один спіткнувся об шезлонг і налетів на другого. Задзвеніла пляшка з вином. 

Саатчі засміявся, як старий, що почув перший жарт від своєї онуки. 

А потім він притиснув руку до грудей і ступив крок назад. 

 

Колись, багато століть тому — чи це було тільки на початку тижня? — я зустрів джина. Він запропонував мені угоду, дуже вигідну на позір. Але в тому й біда