Рустем Халіл - Часу немає, Рустем Халіл

чи правдою було все, що відбувалося з нами цього вечора на бульварі Лесі Українки в Києві. 

Чарівно світилися ліхтарі. Перехожі не йшли, а пливли назустріч. Усе здавалося нереальним. Та й як таке могло бути насправді: джин, який раптом набув плоть, і тепер сіяв змінами, як молодий політик — проєктами реформ? Може, я досі лежу на даху, президент вистрелив у мене теж, а все, що відбувається зараз — не що інше, як моя передсмертна агонія? 

Ну що ж, у такому разі саме такої агонії я б і хотів. 

Саатчі йшов підтанцьовуючи. Він справді не намагався мені нічого доводити. Але на всьому нашому шляху по зігрітому ліхтарями й укритому золотим листям бульвару він залишав хлібні крихти дрібничок. То нахилиться погладити той-тер’єра на прогулянці й по-вар’ятськи розстебне йому нашийника. То зірве оголошення з пропозицією роботи зі стовпа на перехресті й покладе його в кишеню п’яниці на лавці. То поштиво візьме стареньку за лікоть, щоб перевести її на інший бік дороги, та ще й розсмішить її за ці кілька секунд. 

Це був танець. Танець життя. 

І я анітрохи не здивувався, коли ми опинилися біля підніжжя «Трьох китів». Саатчі, піднявши руку, голосно сповістив: «Вечеря чекає на нас там». 

Два підбитих гумою шезлонги, скрипковий футляр, переносний холодильник, пляшка просеко у відерці на дерев’яному столику і два келихи. Якби Саатчі вибрав дах, на якому нещодавно розігралася трагедія і який тепер був місцем злочину — а пробратися туди, гадаю, йому було б не складно, — я б залишив його пити вино на самоті. Але «Три кити» — це три споруди, три дахи і три можливості. 

Сусідній дах сьогодні став найвідомішим у країні, але яке це мало значення для нас зараз? У нас було зоряне небо, спів нічного міста і два шезлонги. Те, що й мало чекати в кінці довгого шляху. 

— Я думав, тут усе буде інакше, — зізнався я, коли Саатчі розлив просеко, вийняв із холодильника сандвічі й розтягнувся на шезлонгу. Столик зі свічками, джаз-бенд, офіціант, який ховається в напівтемряві, страва під ковпаком — от що уявлялося мені, коли ми підіймалися ліфтом. 

— Це найкращий сандвіч у місті, — обурився Саатчі. Він відкушував великими шматками й ретельно пережовував. — Я розумію, для тебе немає в цьому нічого незвичного. Але повір — це зовсім непогано, якщо ти не їв уже сто років. 

— Сто років… — луною повторив я. — І в усіх джинів так? 

Я уявив, як сповнений життя Саатчі — Саатчі, який граючись набуває подоби Цезаря, втискає в підлогу педаль газу й ходить вулицею пританцьовуючи, — змушений нудитися в чотирьох стінах, приречений на очікування, без мети і без надії. 

— Тільки в неслухняних. Спершу тебе позбавляють роботи на п’ять років, і ці перші п’ять років у кімнаті здаються найдовшими. За друге порушення карають двадцятьма роками. За третє — сто років. 

— А за четверте? 

Саатчі засміявся, граючись крихтами сандвічу. 

— Четвертого я не витримаю, — він штовхнув ногою холодильник. — Скуштуй. 

Я не був прихильником джанк-фуду і замість цього ковтнув просеко. Напій Саатчі вибрав чудовий. 

— Зізнатися, я думав, ти маєш мене ненавидіти. 

— За програний суд? Облиш! Я ж знав, що зв’язуюся з юристом, — Саатчі простежив поглядом за зіркою, що падала. — Як можна встигнути загадати бажання за мить? Невже бажання — як коробка сірників: завжди носиш у кишені, щоб вихопити, доки зірка не згасла? 

— Справді дивно, — погодився я. — Ми можемо всю юність мріяти про поцілунок сусідської дівчинки, але коли з’явиться можливість загадати бажання, на думку спадають лише всілякі дурниці. Може, наші бажання ми цінуємо через їхню недосяжність? Про що мріяв ти протягом ста років ув’язнення? 

Саатчі витер пальці, вдихнув аромат вина й, замружившись, ковтнув. 

— Щоб ці сто років чекання не були марними. 

Він прицмокнув губами, і я відчув усі чотирнадцять тисяч вечорів свого життя, які я збавив, дивлячись у стелю, а не в нічне небо. 

Аж не треба планувати своє життя до старості, щодня відповідати собі, чи став ти ближчим до мети, замислюватися — а чи знайшов ти своє покликання, чи не марнуєш потенціал, — заради того, щоб із келихом у руці просто лежати під зоряним небом. 

— Мені так багато треба тебе запитати, — сказав я. — Про Бога, про закони фізики, які ти на суді назвав дивом, про мистецтво як прямий діалог із Творцем… 

— Мистецтво? О так! 

Саатчі допив келих і витер пальці об серветку. Клацнув футляр. Зорі застрибали лакованою декою. 

— Чим ще пояснити, що одне поєднання звуків здається нам позбавленим сенсу, а інше — сягає самісінької серцевини? Бо це молитва в чистому вигляді. 

Саатчі провів подушечками пальців по струнах, вітаючись із інструментом. Узяв скрипку боязко, наче потискав лапу свого домашнього улюбленця, який чекав у покинутому домі, — тепер господар повернувся, але не певен, що може вважати себе таким. Покрутив кілки, навіть не перевіряючи результату на слух, налагодив місток, притиснувся підборіддям і легенько провів смичком. 

Перші ноти: метелики спурхнули з польової квітки, однорічний малюк ступив перші кроки, таємно закохані торкнулися мізинцями... Та з кожною наступною миттю скрипка дедалі впевненіше відвойовувала вільний простір у тиші — і врешті заповнила все довкола ніжністю, тягучою, як ложка свіжого меду. Вона розповідала про все, що насправді важливе для людини. Про теплі обійми після довгої розлуки і волосся з фіалковим запахом. Про першу сніжинку, що тане на язику школяра, який вибіг на перерву. Про ранковий серпанок, що стелиться над схованим серед лісів озером. Про нові пружні кросівки, що підкидають тебе до верховіть дерев. Про застиглих у кріслах глядачів, які не виходять із зали кінотеатру, хоч пішли титри. Про сердечко, знайдене на спітнілому склі тролейбуса. Про мішок із червоною квасолею, у який ти засунув руку. Про тенісний м’ячик, що б’ється об сітку твоєї ракетки. 

А потім протяжне мовчання — і ось уже скрипка говорить про інше. Про солов’я, що нудиться у клітці, — його купила родина слабочуючих. Про рукопис, що його не взяли видавці й тепер він гниє на горищі. Про самотню паличку для суші в шухляді з виделками. Про проїзний на метро, що непомітно залетів під ліжко, а термін його дії спливе через місяць. Про душу, що знемагає на самоті в чотирьох стінах, думаючи про море внизу, не в силі нічого зробити, поки не сплине час. Про світанки, яких вона не бачить, про пісні, яких вона не чує, про сандвічі, смаку яких вона не знає, про історії, яких вона не може нікому розповісти.