Рустем Халіл - Часу немає, Рустем Халіл

— Мастак же ти на вигадки! 

Машина загальмувала там, де зупинив нас з Артуром минулого разу Безликий, і я полегшено видихнув. 

— Вигадки! — Саатчі обурився так, що після його бризок незайве було би протерти шибки в салоні. — Це чистісінька правда! 

— Звісно, — запевнив я, розстібаючи ремінь безпеки. 

Але з ременем я, схоже, поспішив. Саатчі замислено потер великим пальцем об вказівний, а потім перевів важіль на задню передачу. 

— Ну дивися! — попередив він. 

— Гей! — від несподіванки я закричав. 

Наш «форд» здав назад і легенько зім’яв бампер сусіднього «шевроле». 

— Ну тепер ти сам побачиш, чим закінчиться, — з цими словами Саатчі вискочив із машини. 

— І чим же? — я вийшов слідом і хряпнув дверцятами. — Ремонтом? 

— Власниця автомобіля знайде Артура — і йому доведеться заплатити за ремонт. А потім йому доведеться заплатити за вечерю. А потім — за квиток на підпільний стендап. І там, у напівтемряві підвального приміщення, вони зрозуміють, що зустрілися не тільки для того, аби разом уладнати справи зі страхуванням, а для чогось важливішого. 

— Ти дивовижний казкар. 

Саатчі підняв руки, і якби на нього цієї миті полився дощ, я б не здивувався. 

— Усі ми казкарі! — закричав він. — Тримай! — він кинув мені ключі, і я мусив ловити їх у стрибку — щоб вони не вилетіли на проїжджу частину. — Зараз я тобі покажу. 

Він закрутився дзиґою, обираючи жертву. Я почувався студентом, який вибрався на вечірній променад із божевільним дядечком і тепер страшенно боїться зустріти когось знайомого. 

Нарешті Саатчі обрав об’єкт і взяв мене під лікоть. Я вирішив: він грає першу скрипку, а я підкоряюся. 

Ми минули квіткову крамницю й підійшли до піцерії, що виставила столики на тротуар. Джин збавив крок і, коли ми проходили повз знеможену жінку, яка понуро длубалася в салаті й заледве не клювала в нього носом, голосно спитав мене: 

— Едеме, закурити даси? 

— Я не курю, — промимрив я. 

— Після діагнозу міг би й почати — що вже тобі втрачати, — зронив Саатчі, коли піцерія зосталася позаду. — Але перший приклад я тобі показав: любительку салатів, яка почула моє запитання про куріння. 

— І що, тепер вона покине курити? 

— Вона й не курить. Але долоні її батька постійно пахли тютюном. І ми нагадали їй про нього. Повернувшись увечері додому, вона не нагримає на доньку: та образилася, що мама працює в суботу, і розмалювала фломастером її черевика в передпокої. Мама присяде навпочіпки, як робив її батько-курець, і пояснить малій, що так не можна. Що змінить ця спокійна розмова для дівчинки, коли спливуть роки, я передбачити наразі не можу, але ж хіба те, що десь у квартирі на околиці Києва сьогодні ввечері не кричатимуть на дитину, — уже не зміна? 

Я обернувся, намагаючись побачити, чим зараз займається героїня його вигадки, але ми вже відійшли надто далеко. 

Ми минули перехрестя, коли Саатчі помітив наступну жертву. 

— Тепер твоя черга, — сказав він. — Дізнайся час в отого перехожого. 

Нам назустріч поспішав чоловік у костюмі, раз у раз позираючи на вогник мобільного телефону. Гратися то й гратися. Я перехопив його погляд, коли він порівнявся з нами, покликав і спитав, котра година. Чоловікові довелося трохи збавити темп. Він відповів мені, вочевидь шкодуючи про свою ввічливість, і заспішив далі. 

— І що змінила ця пара секунд? — спитав я в Саатчі. 

Він схопив мене за плечі й розвернув. 

— Бачиш, світлофор загорівся жовтим. Пару секунд тому чоловік побіг би на миготіння зеленого, а тепер стоїть. А поки він тупцює, до бізнесмена, з яким у нього призначена зустріч, підійде офіціант і спитає, чи не хоче він замовити хоча б напій. Бізнесмен подумає й вирішить узяти каву. Але якби він почекав ще кілька секунд, наш засапаний перехожий замовив би пива. І вечір у них пішов би в геть іншому напрямку. А так — на жаль, їхня угода зірветься. 

— Та ну! — засміявся я. — Таке неможливо передбачити. 

Саатчі витягнув підборіддя. 

— Людині — ні. 

І дав щигля мені по носі. 

Загорівся жовтий, і чоловік спринтером побіг далі. Я обернувся й виявив, що Саатчі пройшов уже пів кварталу. Довелося наздоганяти. 

— Читав я про одного такого невіруючого, який хотів пальці встромляти куди не треба, — відреагував Саатчі на мою поблажливу посмішку. 

— Куди ми, до речі, йдемо? 

— Я ж сказав: на вечерю. От іще! Бачиш хлопця зі стаканчиком кави на лавці? 

Навпроти нас, на пішохідній алеї між автомобільними смугами, під світлом ліхтаря якийсь хлопчина підвівся з лавки і залишив на ній стаканчик із кавою. Саатчі дочекався, доки проїде машина, перебіг через дорогу й, зробивши сальто, перелетів через залізну огорожу. 

— Хоп! — гукнув він і вклонився невидимому натовпу. 

Поки я перебирався через паркан, джин схопив стаканчик, вихлюпнув рештки його вмісту в траву, розбігся й навісним кидком відправив його в урну біля сусідньої лавки. Вітер підхопив легенький вантаж — і той упав точно в урну, навіть не зачепивши стінок. 

— Передбачення! — пояснив джин і пальцем підняв мою відвислу щелепу. 

— Просто тренування, — заперечив я. 

— Це дрібниці, — Саатчі не сперечався. — Бачиш оту літню пару? Якби стаканчик і далі стояв на лавці, вони б сіли на наступну, поруч із урною. Через п’ятнадцять хвилин жінка вийме серветку, аби промокнути губи, але поруч не буде урни, щоб викинути. Чоловік автоматично покладе серветку в свою кишеню й забуде про неї. А через кілька днів його донька перевірятиме светр перед пранням — і знайде серветку, залишену чужою жінкою. Їм доведеться поговорити про те, що від материної смерті минуло досить часу, і це не буде зрадою, якщо батько почне стосунки з іншою жінкою. Через один стаканчик, Едеме! Не забери я його, хтозна, скільки б ще тяглися їхні самотні ночі! 

Останнє речення він вимовив надто голосно, і та сама леді з накинутою на плечі шаллю звернула увагу на двох, можливо, не зовсім тверезих джентльменів. Притримавши свого супутника за руку, вона кивнула на очищену від стаканчика лавку. 

— Шкода, що ми не можемо цього перевірити, — зауважив я. 

— Так я нічого не доводитиму. Мине час, Артур вийде з лікарні й одного разу розповість тобі про вечерю з власницею «шевроле». Тоді ти й пригадаєш їх усіх — і оцю літню пару, і квапливого бізнесмена, і любительку салатів — кожну дрібницю, і гадатимеш,