Рустем Халіл - Часу немає, Рустем Халіл

який вважав неправильним тиснути на клаксон під лікарняними вікнами, а тому збирався вискочити з машини і з’ясувати, що відбувається. 

«Це по мене», — хотів сказати йому я, але вже й не знаю, чи встиг озвучити. Дверцята «форда» відчинилися і вийшов водій: коротко стрижений, сивий, із довгим худим обличчям і мускулястими руками, у картатому піджаку та сонцезахисних окулярах. 

— Дідько, та це ж той мужик! — вигукнув Капітан. — Той, що сів до мене в таксі з телефоном у руці. Це він лишився в машині, коли я побіг на стадіон… — Капітан побачив мій скляний погляд. — Чекайте, то ви знайомі? 

Саатчі — а це був він — прихилився до машини, обіперся ногою на колесо й зняв окуляри. Я чекав, що вогники його зіниць затанцюють у мороці, але нічого такого не було. 

— Ось який я весь у кольорі! — вигукнув Саатчі і пустив мурах на мою шкіру. 

— Капітане, я залишу ціпок вам — завезіть, коли заїдете по мене для пробіжки, — сказав я і додав про себе: — …якщо я буду вдома. 

— У вас усе гаразд? — стурбувався він. 

Я кивнув, потиснув йому руку й вийшов із машини. Саатчі грався дужками своїх окулярів. 

— Видихни, Едеме! — гукнув він, побачивши, як несміливо я підходжу до нього. — Я лише запрошую тебе на вечерю. Тільки ти, я і нічний Київ. 

 

Я ледве стримався, щоб не обмацати його обличчя — складно повірити в джинів, але ще складніше, якщо один із них опиняється прямо перед твоїм носом. І, наче вгадавши наступне моє бажання, Саатчі простягнув руку для привітання. 

Рука була сухою й теплою. 

— Ти живий! — вирвалося з мене, і я відразу ж зніяковів від власної некоректності. 

— Живим я був завжди, але тепер — ще й смертний, як звичайна людина. І у світі живих. Чого чекаєш? Сідай! Справи не ждуть. 

У салоні стояв вишневий аромат. «Hineni, hineni», — звучав із динаміків Леонард Коен. 

— Справи? Як так вийшло, що ти раптом став людиною? — я зачепив його лікоть своїм, ніби випадково. 

— Набув плоть, якщо називати речі своїми іменами. Так, це одна з можливостей, яка надається джинові на вибір, коли завдання завершене. Є й інші приємності, але я полюбляю цю. Тому щойно суддя оголосив вирок, я попрощався з тобою й вирушив оформляти необхідні документи. На щастя, на відміну від вас, у пеклі немає бюрократії, тож усе вийшло швидко. Клац, вжик — і я серед людей. Хотілося б на добу, але насправді — до рішення дисциплінарної комісії, — я набрав повітря, щоб уточнити, але Саатчі попередив: — Навіть не питай, що це. 

«Форд» набрав ходу, мене притиснуло до крісла, і виникло неприємне дежавю. Кілька годин тому ми так само, цією ж автівкою, їхали з Артуром, і для нього це закінчилося пораненням. 

— Де ти взяв машину? 

— А от це вже дурне запитання. Там, де ви її залишили, — Саатчі різко вивернув кермо, і ми дивом вписалися в поворот. — Довірся, я не вріжуся. 

Я пристебнувся. 

— Було би прикро загинути, щойно отримавши квиток у нове життя. Я так розумію, це все ти? Ти ж навмисно заліз у машину до Капітана, щоб показати йому відео й наштовхнути на подвиг! 

Саатчі загадково підкинув брову, і це була його єдина відповідь. 

«Форд» ковзав дорогою як по склу, обганяючи всіх і вся. Саатчі кермував із віртуозністю геймера, який проходить симуляцію на тренажері, а тому нітрохи не дбає про свою безпеку. Іноді відстань між дзеркалами двох автомобілів була не більшою за товщину долоні, і мені здавалося, що Саатчі ось-ось цокнеться ними. 

— Уперше бачу такий стиль їзди, — сказав я. — У вашій підземній автошколі варто б змінити інструктора. 

— Кермувати легко, якщо ти вмієш прогнозувати майбутнє, — Саатчі водночас обганяв жовтий міський автобус і обирав пісню на програвачі; від такого поєднання дій мені схотілося заплющитися і скласти долоні над головою дашком. — Востаннє я сидів за кермом «Бляшаної Ліззі». Слід відзначити, що поняття комфорту відтоді помітно змінилося на краще. 

Ми зупинилися на світлофорі. Саатчі опустив скло й витягнув руку, наче вправний таксист. Дві дівчини в чоботах на високих підборах продефілювали перед нами по пішохідному переходу. Саатчі розплився в посмішці, як Чеширський кіт, і губи однієї з дівчат затремтіли. Джин блискавично скрутив із серветки, що лежала на торпеді, троянду, легенько провів машину на метр уперед і вистромив із віконця руку з паперовою квіткою. Дівчина в чоботах отетеріла, але світлофор не давав їй часу на сумніви та роздуми, і вона схопила трояндочку, послала Саатчі поцілунок і зникла. Саатчі притиснув спійманий поцілунок до серця, але вона вже цього не бачила. 

— Життя! — із захватом сказав джин. 

Світлофор загорівся жовтим, і машина вискнула. 

Ще кілька годин тому ми так само мчали з Артуром, і його життю нічого не загрожувало. Я згадав, як змусив його зупинитися на вимогу фальшивого поліціянта, і кліщ провини знову в’ївся в мою шкіру. Якби ми домчали до стадіону, якби я кинувся до сцени, щоб забрати ціпок, усе могло б закінчитися інакше. Може, не найкраще, але Безликий рушив би за мною, і Артурове життя не опинилося б під загрозою. 

— Треба буде повернути машину на місце, — замислено сказав я, скоріш не джинові, а самому собі. 

— Поверну, де була, — козирнув Саатчі. 

Я на мить був подумав, що на його голові зараз виросте кашкет, та обійшлося без див — і це було тільки на користь залишкам мого глузду. 

Але ж наш світ був би кращим, якби в ньому знайшлося місце для магії Саатчі! Насправді я радів, що джин знову поруч, і я не втримався від сентиментальності: 

— Ти подарував мені чудовий час і можливість щось змінити в цьому світі, — сказав я. 

Саатчі повернув голову на дев’яносто градусів, не зважаючи на дорогу. 

— Ти так нічого й не зрозумів, — сказав він. — Ця можливість у нас є завжди. Ми щодня змінюємо щось у цьому світі, просто не хочемо над цим замислюватися. 

Ми вилетіли на бульвар Лесі Українки, повторюючи нещодавній маршрут. 

— Та дівчина, якій я подарував квітку, — адже я вже змінив її життя. Я показав: романтики існують. Через пів години вона вже не думатиме про це, але доказ відкладеться в її пам’яті. Цієї зими таксі чекатиме її коло під’їзду, аби відвезти в аеропорт, у мандрівку з багатим, але нелюбим чоловіком. Однак подарована мною сьогодні паперова квітка, усмішка молодого баристи, серія переглянутого напередодні серіалу і студенти, які цілуються біля метро, — увесь цей багаж спогадів зупинить її. Вона нікуди