Рустем Халіл - Часу немає, Рустем Халіл

з джинами, що іноді угода з ними може справді виявитися вигідною. Адже ніхто не виграв від неї більше за мене. 

Якось Саатчі сказав мені спересердя: результатом твоїх учинків буде смерть того, хто її зовсім не заслуговує. Це пророцтво висіло на мені закляттям, я приміряв його до багатьох і не здогадувався, що цілюся геть не туди. Що в пориві виправданого гніву Саатчі говорить про самого себе. 

Результатом моїх учинків, сказав Саатчі. Чим були ці слова? Докором чи поблажкою? Чи він хотів сказати, що це я проявив слабкість, що десь на доріжці останніх днів я повернув не туди, що я міг уберегти його й не вберіг? Чи це було подарунком Саатчі, який я маю розгорнути згодом, сумнівами довівши себе до безуму? Якщо його смерть була результатом моїх учинків, то все, що я зробив після зустрічі з ним, — також було цим результатом. Отже, не я був пішаком, який б’є королеву на його шахівниці, а всі ми були фігурами нескінченної й не завжди осмисленої партії на ім’я Провидіння. Саатчі пішов, залишивши мені загадку, якої мені не розгадати до скону. Я даватиму собі відповіді на неї в мить сумніву і в мить умиротворення — і вони завжди будуть різними. 

Колись я зважився на самопожертву. Я так думав, бо вважав, що приклавши пістолет до скроні, зрікаюся майбутнього, щоб урятувати себе ж — від того болю, який не зможу витримати. Наступного разу я вважав, що, віддаючи ліки іншому, рятую себе від мук сумління. Коли я зважився на жертву знов, це вже здавалося покупкою в чорну п’ятницю: десятки врятованих життів за вартістю одного залишеного мені дня. І нарешті, на даху, коли я позбавив себе змоги щодуху бігти по ліки в ціпку, мені здавалося, що я жертвую собою востаннє. А чи мав я це робити? Я й не думав про це. 

Я стільки разів наважувався покласти на вівтар себе, що врешті-решт це прагнення втратило ціну. 

І тепер, перестрибуючи зі щабля на щабель у нескінченному закруті пожежної драбини, я думав про жертву Саатчі. Про те, що якщо він і мав ретельно продуманий план змінити світ, він міг би здійснити його ще вчора ввечері — досить було просто спостерігати за тим, як я вмикаю вибуховий пристрій. Угода завершилася б достроково, країна врятувалася б від тирана, а Саатчі — від мого бажання цю угоду оскаржити. На нього чекало б не нове ув’язнення в кімнаті з годинниковою стелею, а повернення у світ контрактів та спокус. Він міг би знову відчувати це життя на смак, пританцьовувати під ліхтарями та вечеряти найкращими в околиці сандвічами на даху під зоряним небом. Усе, що він зробив далі, мало лише одну мету — врятувати мене самого, моє життя, а якщо пощастить — і мою душу. 

Я тричі оббіг будівлю «Трьох китів»: уперше — з прихованим жахом, удруге — зі страхом, а втретє — зі зневірою. Я піднявся на балкони третього поверху, щоб оглянути все згори, і переконався остаточно: тіла Саатчі ніде нема. 

І це друга загадка, яку він залишив. 

Постаті в масках, не виявивши біля підніжжя хмаросягу призначеного їм в’язня, спинилися порадитися в тіні будівлі — вони дивувалися не менше за мене. Коли я повернувся, зробивши чергове коло, їх уже не було. 

Усі мої почуття притупилися. Я виявився жовтком у невидимому яйці, за шкаралупою якого бився пульс нічного міста, але його ритми не проникали в мене. Я піднімався бруківкою Шовковичної і розмірковував: що ж могло статися? Як діяв цей механізм, що дозволив Саатчі на якийсь час отримати плоть, а потім — зникнути? 

Можливо, він утратив плоть у повітрі — й пекло отримало свою жертву: Саатчі впхнули в болісно звичну для нього кімнату й замкнули на чотириста років. Тоді останнє, що закарбувалося в його пам’яті: смак вина на губах, спів скрипки, відчуття польоту, але сподіваюся, не мій недовірливий погляд. А можливо, він підвівся з асфальту без жодної подряпини, обтрусив штани й побіг, прагнучи загубитися серед веселого натовпу. Тоді він і далі ходить, пританцьовуючи, серед нас, уже без картатого піджака, сивий і коротко стрижений, роблячи дрібні вчинки, що призведуть до значних наслідків, покращуючи світ усупереч своїм переслідувачам та своїй природі. 

І, можливо, я колись зможу вибудувати такий ланцюжок дій, який знову приведе його до мене. І тоді я скажу йому: «Тепер я вірю», а ще: «Я навчився того, про що говорив сам — навчився ловити мить». А він у відповідь підморгне мені чи скаже якийсь безглуздий жарт, що розсмішить мене до гикавки, і сам розрегочеться слідом за мною, гучно, на повні груди, як уміють реготати ті, хто любить життя. 

Іноді, стоячи за штурвалом корабля, ми перевіряємо прилади, знаходимо Полярну зірку, проводимо пальцем по просоленій мапі і, переконавшись, що маршрут правильний, із болем в очах вдивляємося в туманну далечінь. Нам здається, що тонка сіра смужка попереду — це контури знайомої нам берегової лінії. Але потім вітер змішує кольори, смуга закручується спіраллю, перетворюючись на міраж. Ми повертаємося в каюту й наповнюємо склянку. 

Проте одного раннього ранку вітер не в змозі стерти лінію. Туман розступається, ми бачимо далеку землю та чайку, що сіла на рею. «Земля!» — цим криком нам хочеться розбудити сонну команду. Певно, там, за зеленими пагорбами, вріс у землю наш будиночок із білими віконницями, жовті фіранки випурхнули з вікна й махають нам здалеку. 

Ми перевіряємо мапу — переконатися, що прибули правильно. І раптом нам здається, що і мапа не та, і берег чужий, і будинок за пагорбами зовсім не наш. І тоді ми без жодного сплеску спускаємо шлюпку на воду, тихенько гребемо до берега, ступаємо на гальку і, переконавшись, що мали рацію — каміння тут незнайомої форми, повертаємося на судно. 

Але часом не доходить до шлюпки. Ми розмірковуємо про те, що якщо зараз кинути якір і відправити експедицію на берег, та земля обхопить нас чіпким корінням столітніх дубів, загорне в жовті фіранки, напоїть джерельною п’янкою водою, спокусить очима юних дів, — і вже не вдасться повернутися на корабель і колись роздивитися в тумані обриси рідного берега. 

І поки команда дивиться суворі сни, ми проганяємо з реї чайку, розвертаємо судно й відкриваємо скриню з мапами, щоб цього разу обрати правильну. Обираємо з люттю, шарпаючи на згинах злежалий папір, — бо над нами висить дамоклів меч часу. Вітрила старіють, запаси вичерпуються, команда стає дедалі похмурішою, а сумніви — глибшими. 

А жовті фіранки і далі лопочуть на вітрі, чекаючи того, хто затягне їх назад, усередину будинку, і зачинить віконниці. 

Я йшов, ішов і йшов, переходячи світлофори на жовтий і часом спотикаючись об вазони. Я йшов, доки на мене не зійшло одкровення. 

Це місто, одягнене в бетон, підперезане річкою, взуте в ліси, місто, що наповнює легені свободою, а вени — вірою в краще майбутнє, стоятиме вічно. І вічно бруківкою київських вулиць блукатимуть мандрівники в пошуках будинку з відчиненими вікнами, де лопочуть на вітрі жовті фіранки. Й іноді, якщо прислухатися, можна почути тихий