Рустем Халіл - Часу немає, Рустем Халіл

І коли, осяяний цим одкровенням, я вперся в залізний паркан, у білі колони та просторі вікна, ноги самі понесли мене ліворуч від будівлі з куполом. Паркан швидко закінчився, і я виявив півколо фонтану, де вузька стіна води розбивалася об гранітний бордюр, а сходи вели вгору, до парку. 

Я піднявся, дерева затремтіли, вітаючи мене, червонуватий на кінчиках листок опустився мені на долоню. Фонтан Термена попереду здавався атлантом, він утримував на своїх плечах плаский світ, що дав течу. Фонтан зустрів мене вишкіреними левами й водяним пилом, від якого я мимоволі зіщулився. Джерело дзвеніло тисячею мідних молоточків, кожен бив по моїй шкаралупі, залишаючи після себе мікротріщини. Я засукав рукави, опустив руки в прохолодну воду й намацав на шорсткому дні монетку, кинуту кимось зі сподіванням повернутися. 

Колись і я кидав у фонтан монетки. Але зараз це було не потрібно — мимохіть, без жодного плану, я прийшов до Маріїнського парку, де розпочинав свій ранок пробіжкою у той фатальний вівторок. 

Ліхтарі загорнули фонтан у жовту ковдру і йшли попарно в далечінь злітно-посадковою смугою. Схований за парканом і ялинами Маріїнський палац здавався чужорідним сіро-блакитним мазком на полотні Ван Гога. Ворота до нього були зачинені — утім, я не пригадую жодного разу, щоб було інакше. 

Навпроти них Леся Українка нахилила голову й зігнула руку в лікті, наче вже за мить вона вибухне поетичним монологом. 

Перехожих тут не було, але з гілки на мене дивився сич. Я підморгнув йому, птах безшумно здійнявся й розчинився в темряві. 

Майбутній мій шлях був визначений. Я попрямував до літньої сцени, попереджаючи про себе шерехом листя й залишаючи за собою слід із яєчної шкаралущі. 

Мушля здалеку здавалася носом затонулого корабля. Але підійди ближче, дозволь їй нависнути над тобою дерев’яною стулкою — і вона стане захисницею, убереже тебе від стихії. 

Я був тут не сам: у першому ряду, широко розставивши ноги і сховавшись під каптуром худі, сиділа постать із телефоном у руці. На довгій лавці поблискувала струнами гітара, чохол її був недбало кинутий поряд. Я змахнув листок із лавки у своєму ряду, чоловік підняв голову і побачив мене. 

— Ви прийшли, — сказав він, ніби чекав мене од світанку. 

Я знав його краще, ніж він думав, — адже напередодні провів у його тілі цілий день. Олесь Міцний поклав телефон у кишеню й підійшов потиснути мені руку. 

— Отже, концерт скасували, — сказав я. 

— Інакше й бути не могло, — Міцний підняв звішений край чохла. — Прочісують стадіон — раптом заряд був не один, ведуть слідчі дії, — він поглянув на годинника. — А я міг би зараз лежати там, загинувши як справжній рок-музикант — із гітарою в руках. 

Я знову згадав, які на дотик сталеві опори сцени, і на мить уявив, як вони могли розлетітися по всьому стадіону. 

— Але одного «дякую» тут буде замало, — продовжив Міцний. — Тож я прийшов сюди з інструментом. 

— Ви тут чекали мене? — я був вражений. 

Музиканта здивував мій подив. 

— А ви не знали? Овва! Ваш приятель, сивий статечний чоловік — на жаль, не запам’ятав його імені, дуже дивно воно звучало, — підійшов до мене на стадіоні. На той момент я вже двічі встиг переглянути відео з вами, та, схоже, і вся поліція міста теж. Він підійшов і спитав, чи хочу я віддячити вам. Якщо так, сказав він, то мені варто взяти гітару й уночі прийти до Маріїнського парку, до літньої сцени. Точного часу він не сказав, тож я тут уже цілу годину. 

— Саатчі, — сказав я, обіпершись на його плече — на мить ноги перестали мені коритися. — Його звуть Саатчі. І все, що сталося, — його заслуга. Тож запам’ятайте його ім’я. Він уміє бачити час, читати людські вчинки й дуже любить життя. 

— Саатчі, — повторив про себе Міцний. Тепер я був певен: він не забуде. 

Він кинув погляд у глибину парку і примружився. І враз я повірив, що знайома постать вийде зараз із темряви. «Я втік!» — вигукне Саатчі й пояснить, навіщо ми тут зібралися. 

Я чекав, але темрява стояла нерухома, як стіна. 

— Давайте я вам зіграю, — запропонував Міцний. Взяв у руки гітару й, нахиливши голову, послухав, як звучить третя струна, — він не сумнівався, що я погоджуся. — Хочете одним із перших почути нашу нову пісню? 

Ні. Зараз я потребував іншої пісні. 

Багато років тому худий юнак і рудоволоса дівчина, повертаючись із концерту через парк, зупинилися біля сцени, поряд із якою розчохлив свою гітару музикант. Тоді світло ліхтарів було жовтішим, а на деревах набрякали бруньки. Дівчина запросила юнака на танець, але він відмовив — частково через ноги, що гули наприкінці довгого дня, але більше — через невпевненість. «Іншим разом», — пообіцяв він тоді. Але, звісно ж, як це й трапляється в житті, іншого разу вже не було. 

Олесь кивнув, нітрохи не образившись на мій вибір. Він повісив гітару на шию й, уперши ногу об край лавки, почав згадувати чужі ноти. Усміхнувся самому собі, вдоволений, що знайшов. 

І повзе ліниво човен, 

і воркоче, і бурчить: 

«Відки взявся я — не знаю; 

чим прийдеться закінчить»... 

Вона вийшла з темряви: так промінь маяка з’являється в завісі туману, так злива падає на потріскану землю, так краєвид на всю долину відкривається знесиленому альпіністу після сотого пагорба. Я не сумнівався — вона з’явилася тут, бо зазвучала саме ця пісня, наша пісня. 

Музика — це молитва, сказав Саатчі. Але зараз вона була джерельною водою, що змиває все, чим ми встигли дорікнути одне одному. Інара ступила крок уперед, і я зрозумів: вона відчуває те саме, що й я. 

— Едем, — назвала вона моє ім’я так просто, ніби й не було між нами цієї прірви довжиною в ціле життя. 

Її підбор застряг між каменями бруківки, і я встиг підхопити її за лікоть. В очах Інари блищало світло ліхтарів. 

— Після твого дзвінка, після цього відео, я подумала, що знайду тебе тут. 

Але мені важливо було дещо знати. 

— З тобою говорив сивий чоловік у картатому піджаку? 

— Який чоловік? — зморшки побігли по її лобі, Інара не брехала. — Зі мною говорив один худий хлопчина, і було це п’ятнадцять років тому. 

Одного разу, на гамірній