Євгеній Шульженко - Знайдені, Євгеній Шульженко

- Треба йти, - Мілана встала та впевнено зробила крок в сторону велетня дуба, - я можливо розумію, де нам потрібно шукати вихід.

- Ти серйозно? – підскочив Іван, не вірячи тому, що почув, - це неймовірно! Але як?

- Не знаю, - підняла плечі Мілана, - але я відчуваю, що ми знайдемо те, що шукали.

- Але що будемо робити, якщо прийдуть істоти? – запитала злякано Ліза, - вони зникли, але й погоду саме вони вміють міняти, - вона глянула в небо, - до того ж так швидко.

- Розберемось якось, - всміхнулась Мілана, сумно подивившись на руду дівчину.

Діти гурбою рушили до тунелю, що вів в ліс, до велетня дуба. Йшли швидко, тримаючись один одного. Вітер все збільшував обороти, намагаючись навіть збити з ніг. Почав накрапати дощ. Щодо сонця, воно зникло, не залишивши жодного натяку на світло. Навколо все потемніло так, наче вже прийшла ніч. Лише місяць та зорі не знали про це, адже хмари закрили все навколо.

Пройшовши тунель, друзі швидко вискочили на галявину та оминаючи дерева, кинулись в сторону велетня дуба. Вітер же намагався торкнутись навіть його, намагаючись хитати велетенські гілки. Не дуже виходило, але стояти на землі, на двох ногах, було все складніше.

Мілана вийшла вперед, підперши кулаком підборіддя, почала розглядати все навколо. «Де може бути вихід?» - повторювала дівчина собі по кругу. Вона обійшла дерево, розглядаючи коріння, але не помітила нічого цікавого. Потім вона підізвала друзів та попередила, що хоче перейти в проміжний світ. Потрібно чекати її тут.

Софія одразу вхопилась за рукав подруги, благаючи не робити цього. Що буде, якщо прийдуть Костя та Аринка? Але Мілана запевнила, що вона точно побачить це та повернеться. Після, як Софія відпустила руку, закрила очі та запросила темряву до себе. Вмить все замовкло, зник супротив вітру. «Нарешті тихо» - промайнуло в голові дівчини, від чого вона злякалась та прогнала цю думку. Вона не хоче бути в цьому світові, він дивний, чужий. Це не її дім!

Відкривши очі, вкотре оглянула велетня, обійшла, пхаючи ногами голки, що товстим шаром усипали все навколо. «Має бути все значно простіше!» - подумала Мілана. Думай! Несподівано, дівчина ляснула в долоні, згадавши, як вперше побачила дерево. Саме тоді, їй здалось, що на дереві хтось був. На самій верхівці, наче блимнуло дзеркальце чи чиїсь окуляри. «В світі сутінок, я не була там» - думка майнула в голові, та дівчина підняла погляд на саму крону велетенського дерева.

Дівчина згадала слова Бегемота про те, що велетень може дати все. Відповіді, вихід, що завгодно. Але як? Мілана звела брови та подивилась на стовбур. Вона повільно підняла руку та торкнулась велетня. Одразу відчула кров, що текла всередині. Це неймовірно лякало, але й бентежило. Живе дерево розповіло про те, що вона пила цю кров порушивши наказ. Що саме вона отримала, коли зробила це? Мілана спробувала щось згадати, але нічого не вийшло.

Вона закрила очі та просто запитала «Де вихід до мого світу?»  Несподівано дівчина відчула вібрацію, яка швидко пройшла. Відкривши очі, вона не побачила жодних змін. «Треба поспішати» - сама собі нагадала Мілана, розуміючи, що погода лише погіршується. Хоча істот немає поряд. «Це мої брат та сестра?» - згадала слова татка, що трохи розізлило. Це дійсно маячня, адже це просто сходе на фантастику. Але одразу прийшла думка за велетня.

Мілана знову закрила очі, торкнувшись дуба та запитала «Де вихід до світу, з якого прийшли діти?»  Повернулась вібрація, але цього разу не зникала. Затремтіла земля, наче почався землетрус. Дівчина напружилась, але очі не відкривала. Вона знову задала це питання та одразу відчула порив вітру. «Вітер?» - Мілана відкрила очі, розуміючи, що такого в проміжному світі ніколи не було.

Сірий ранок наче став темніше, впускаючи до себе непогоду нескінченного лісу. Вібрація продовжувалась, дівчина побачила як почала просідати земля під двома великими коріннями, що йшли від велетня. Вона відпустила руку та зробила декілька кроків до того місця. Дівчина побачила невелику печеру, що досі збільшувалась. Зазирнула всередину та побачила невелику земляну кімнату, з якої вглиб вів темний тунель.

Холодок пройшов по спині Мілани, але вона рішуче зробила крок вперед. Темрява не встигла накрити дівчину, оскільки вона зупинилась від шурхоту, який почули в стороні. Вона швидко обернулась та побачила істот. Рись та олень стояли поряд, мовчки дивились на дівчину. Їх погляди були знервовані, розгублені. Вони не розуміли як звичайна маленька дівчинка з іншого світу так просто заправляє тим, що знаходиться в їх рідному світі.

«Хто ти така? – спитала в думках рись, - ти ведеш себе тут наче у себе вдома».

Почувши ці слова, дівчина розлютилась. «Досить мені про це говорити!» - закричала вона в думках, направивши слова в голови істот. Несподівано олень відскочив, перелякано глянувши на Мілану. Рись піджала хвоста та вуха, але не рушила з місця.

«Ти про що кажеш? – не зрозуміла істота, - з ким ти говорила? – її голос став дзвінким та натягнутим, - ти зустрічала в нашому світі ще когось?».

«Так, - розлючено мовила Мілана, - вашого татка».

Як тільки дівчина сказала це, рись зашипіла та кинулась вперед. Піднявши лапи, занесла над Міланою. Секунда розділила ворогів від удару, але Мілана підняла руку вперед. Рись вдарилась в невидиму стіну, як це було й раніше. Глухий удар віднесло вітром, від чого олень лише заіржав. Для нього було теж дивно відчувати погоду в проміжному світі. «Або ти забув про це?» - запитала Мілана та вловила переляканий погляд істоти. Він все почув, він був спантеличений.