Євгеній Шульженко - Знайдені, Євгеній Шульженко

Ліс має дві обличчя. Вдень він заповнений яскравими барвами, співом птахів та захоплюючими ароматами. Але вночі він перетворюється на загадкове і лякаюче місце, де панує холод, жахливі крики звірів і тріск гілок. Багато людей бояться заблукати в лісі і ніколи не знайти виходу. Що ж стоїть за цим страхом? Чи може це бути просто погане орієнтування, чи існують у лісі таємничі істоти, які чекають на свою жертву? Досліджуйте цю загадкову темряву і відкрийте, що справжні небезпеки ховаються серед дерев.

Вступ

Тиждень пройшов швидко, вже настав час збирати валізи та їхати на вокзал. Тато й мама ні на секунду не хотіли відпускати Мілану з своїх обіймів. Дівчина виривалась та сміялась, вона була впевнена, що буде сумувати за батьками, але не хотіла зараз думати про це.

Мілана все ж таки вирвалась, одразу потягнулась до свого темного хвилястого волосся та поправила всі свої шпильки, які так бережно вдягнула. Покрутивши головою, дівчина спіймала поглядом кішку та піднявши руки, голосно запищала та кинулась до своєї пухнастої подруги. Джесі одразу прийняла захисну позу, піджала лапки та почала махати хвостом в різні сторони. Мілану це не зупинило, вона схопила кішку та почала притискати до себе. Джесі почала вириватись та кричати так, наче її зараз не обіймають, а ріжуть на маленькі шматочки.

- Відпусти кішку, - одразу зреагувала мама, Джесі лише на це і розраховувала, - треба збиратись, а ти відволікаєшся.

- Мама, - Мілана відпустила кішку та захлопала оченятами, - мені вже дванадцять років, я все зібрала. А тато мені допоміг  в цьому, - тато посміхнувся та погоджуючись замахав головою.

Дівчина потягнулась та двома стрибками зникла в своїй кімнаті. Швидко схопивши речі, які запланувала вдягти в дорогу, почала перевдягатись. Мить, дівчина вже була повністю готова. Вона не могла дочекатись початку канікул. Ще трохи, вона разом з бабусею, вирушить в невелике містечко, в якому провела майже все дитинство влітку. Дівчина вже давно погодила зі своєю подругою зустрічі та пікніки, походи та те, як вони будуть проводити час.

Звичайно, Мілана розуміла, що буде сумувати за батьками, але все ж таки вона так довго чекала завершення школи та канікул. «Що я можу зробити, якщо так хочеться відпочинку?» - подумала Мілана, на секунду зупинившись поправити зачіску. Вона глянула у дзеркальце та посміхнулась сама собі. Схопила парфуми та нанесла на себе неймовірну кількість.

- Нам потрібно вже виходити, - вигукнув тато та пішов до вхідних дверей, - ще треба валізи покласти в машину  

- На вокзалі може бути велика черга, - додала мама та зайшла до кімнати доньки, - матінко рідна, ти парфуми повністю на себе вилила, - вона закрила однією рукою ніс, іншою почала махати перед собою, - швиденько взувайся.

Тато, взявши валізи, вийшов на вулицю. Мілана не змусила себе чекати, схопила свою улюблену м’яку іграшку, закинула рюкзак на плечі та перевірила наявність телефону. Взулась, ще раз помахала Джесі та вискочила за татом. Мама й бабуся виходили останніми, лише Джесі як завжди вийшла в коридор, сіла напроти вхідних дверей та очікувала, коли ж всі вийдуть.

Оскільки надворі було вже темно, дороги були пусті. Родина швидко доїхала до вокзалу, не зустрівши по дорозі жодних заторів. Потяг вже було подано, тому швидко знайшли потрібний перон та спустились до самої колії. Мілана нагадала, що потрібно шукати саме дванадцятий вагон, як було написано в білетах. Бабуся сміялась та просила внучку не так поспішати, бо батьки образяться, щовона хоче дійсно втекти від них.

Батьки занесли речі до купе, оглянули ліжка та заспокоїлись. Звичайно, вони розуміли, що нічого не має трапитись, але все ж таки це донька. Їм було сумно прощатись, а можливо вони просто шукали причину, по якій доньку не зможуть відпустити на відпочинок. Та причин не було, мама й тато глянули один на одного та всміхнулись, вийшли на вулицю. Мілана була неймовірно рада, вона майже сяяла від щастя.

Коли настав час сідати на потяг, Мілана вмить стала сумною. Вона обійняла маму та тата, поцілувала їх. Вона пообіцяла писати та дзвони, бути завжди на зв’язку. Батьки побажали доньці неймовірного відпочинку та ще раз міцно обійняли дівчину. Час їхати. Машиніст потягу подав сигнал готовності, почалась неймовірна метушня. Навколо, люди почали швидко прощатись та заскакувати до своїх вагонів. Батьки Мілани швидко відійшли до найближчого стовпа та притулились до нього, не відриваючи очі від потрібного купе. Ще мить, за вікном з’явилась Мілана, вона помахала їм руко та відправила повітряний поцілунок.

Потяг зашипів, провідники зачинили двері вагонів, махаючи зеленими прапорцями. Машиніст дочекався останнього прапорця та поволі почав рухати потяг вперед. Час відпочинку розпочався. Канікули відкрили свої обійми, яких Мілана так чекала. Тримайтесь!

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍