Делісія Леоні - Повстала з попелу, Делісія Леоні

Розділ 15.

Полум'я оточило Деміана, і почало поширюватися кімнатою. В каміні вогонь миттєво згас, і всюди було чути тріск. Це моя магія так приємно потріскувала, мов кірка льоду під вагою, коли ти робиш повільний, невпевнений крок.

— Торі! – волав до мене чоловік, і мені було приємно чути його страх, агресію, безсилля.

Але я сумно зітхнула і полум'я зникло.

— Ми знищимо всіх жерців, Деміане, - проходячи повз чоловіка і прямуючи до виходу, втомлено промовила я, - але навіть не сподівайся, що ти знищиш потім мене. Не знаю кому з вас двох, тобі чи Рейлі, треба знищити захист між нашими двома світами, але якщо в нас не вдасться протистояти цьому покидьку, то хоча б захист Хаосу спрацює у іншому світі, і не дасть знищити там людей. Людство не загине.

Я повернулася до своєї кімнати, втомлена і з якимось поганим передчуттям. Деміан щось хотів мені сказати у відповідь, але я просто пішла. Мене лякав голос. Так, думки були цілком моїми, реальними, але мене цілеспрямовано почали вести до прірви. Я, звичайно, замислювалася над життям після помсти, після перемоги над Рейлі… але зараз я була не готова вмирати. Моєю метою було врятувати людство, чи заслуговувало воно на це чи ні.

Я заплющила очі і згадала Хаоса. Якби він був поруч зараз, сказав, що мені робити, зупинив би мене в найпотрібніший момент! Але я досі не була впевнена, що саме задумав Рейлі. Перемогти його? Тільки якщо я справді помру, моя сила загине, і Рейлі більше не зможе реалізувати свій план на землі. Йому потрібна я.

Пішла спати раніше, бо відчувала себе повністю розбитою. До того ж безсонна ніч давалася взнаки. Мені була потрібна свіжа голова, щоб остаточно зрозуміти, що мені варто робити, а що – ні.

Я прокинулася від несподіваного шуму. У кімнаті було темно, я не запалювала ні лампи, ні свічки. Тихесенько потріскував камін, а через вікно проливалося місячне світло і… раптово майнула чиясь тінь. А потім у подушку, майже біля мого обличчя, встряло лезо. Я встигла ухилитися і перекотитися на інший бік, але я відчувала як за моєю спиною, з шаленою швидкістю хтось нещадно випаровує матрац.

Я скотилася з ліжка і побачила при місячному світлі тонку фігурку. В руках моїх спалахнуло полум'я, і я направила свою магію в її бік. Усього лічені секунди, і тендітне жіноче тіло вкрилося синім вогнем. Дівчина впала прямо на мою постіль і несамовито закричала, коли її тіло почало покриватися кіркою льоду.

У кімнату вбігла охорона і спробували мене схопити, але були змушені зупинитися, коли одного зі стражників спіткала доля Дез. У спальні спалахнули лампи, а ще за кілька хвилин вбіг Деміан. Швидко оцінив ситуацію і кинувся до своєї сестри.

— Негайно припини! Торі, припини, відпусти її! - закричав він, не в силах навіть доторкнутися до неї.

— Торі, благаю тебе, відпусти її! Не вбивай! Вона вагітна!

Останні слова протверезили мене, і я припинила дію магії. Варта вмить схопила мене і заломила руки. Виродок! Покидьок!

Дез стогнала від болю, її тіло було обпалене, але я не могла розглянути наскільки сильно. У кімнату вбігла Ірен. Побачивши доньку, вона закричала і наказала терміново привести лікарів.

Деміан підійшов до мене з розлюченим обличчям, ледве контролюючи себе. Була б його воля – придушив би.

— Ти в своєму розумі? Що ти натворила?

— Вона намагалася мене вбити! - у відповідь гаркнула я.

— Вона вагітна! Ти не сміла навіть пальцем до неї торкатися! Ми надто довго намагалися зберегти свої життя, Вікторіє, щоб дозволити нас так легко вбити, - не вгавав Деміан. Не знаю, що його так зупиняло не накинутись на мене. Може, таки усвідомлення моєї сили?!

— Мені начхати на твою родину, Деміане. Вона НАМАГАЛАСЯ мене ВБИТИ!

— Але ж не вбила! – у гніві вигукнула Ірен, відійшовши від своєї дочки. - Це ти мала померти. Згоріти на багатті! Ти не можеш бути членом нашої родини! Не бути тобі королевою!

У кімнату вбігли королівські лікарі, але я навіть тепер із зв'язаними руками могла контролювати свою силу. Я ненавиділа їх усіх. Я бачила перед собою лише помсту, гнів, лють.

Моє ліжко, на якому лежала Дез, було охоплене кільцем полум'я. Знову почулися крики і посипалися прокляття в мій бік.

— Невже думаєте, що мене зупинить черговий ще ненароджений виродок у вашій родині? - тихим, сталевим тоном сказала я. - По-перше, негайно відпустіть мене.

— Дай моїй дочці спокій!

Я подивилася на Деміана, трохи схиливши голову. Він вибрався і дав знак своїм людям відпустити мене.

— Помоліться богам, яким ви всі поклоняєтеся, щоб вони дарували життя вашій Дез.

— Ти зовсім збожеволіла, Торі! – прошипів Деміан. – Життя людей залежить від самих людей.

Я знизала плечима. Як забажаєте…

— Я не пробачаю тих, хто намагався мене вбити, - спокійно відповіла я. - Я можу й сама вбити всіх жерців і твою сім'ю, Деміане. Але... можу і великодушно пробачити. За певних умов. Якщо бажаєш, щоб ваша безцінна невдаха - вбивця  вижила, то зроби так, щоб ні твою сестру, ні твою матір я більше в очі не бачила. А краще… запри їх у в'язниці. Знаєш, там так добре аналізується все життя.

— Ти в своєму розумі? – крізь зуби прогримів чоловік, а за ним слідом і його мати.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍