Джо Хілл - Пожежник

каное, що дехто муситиме полишити табір. Пам’ятаєте ту нашу розмову? — запитала Гарпер. — Тієї ночі, коли ми разом попливли до Ставка Саут-Мілл?

— Не дуже, — відповів Отець Сторі. — Але певен, я тоді не про злодюжку говорив.

— А про кого ж ми тоді, по-вашому, говорили? — здивувалася Гарпер.

— Підозрюю, що про мою дочку, — промовив Отець так, наче це було цілком очевидно. — Керол. Вона нацькувала кремаційний загін на Гарольда Кросса. Підставила його... облаштувала все таким чином, щоб, коли Бен Патчетт застрелив бідолаху, усе виглядало так, ніби він не мав іншого вибору, зробив те, що мусив, аби захистити табір і не дати Гарольду виказати наші таємниці ворогам.

20

Гарпер скоса позирнула на Ніка. Він вмостився в ногах її розкладачки, зіпершись підборіддям на руки, і спостерігав за дідусем. На обличчі — ані тіні стурбованості. У кімнаті було досить темно, лише слабенький вогник свічки випромінював мляве світло, і Гарпер підозрювала, що Нік жодної гадки не мав, що саме їй тільки-но розповів Отець Сторі. Вона нагадала собі, що по губах Нік читає кепсько навіть за найкращого освітлення.

— Звідки ви це знаєте? — запитала вона.

— Керол мені сама розповіла. Ви, можливо, пригадуєте, що останнього разу, як говорив до пастви, я вів мову про те, що нам варто знайти у своїх серцях прощення до злодійки. Пізніше, коли ми з Керол зосталися наодинці, то посварилися через це. Вона заявила, що я слабкий, що люди покинуть табір, якщо ми не виявимо силу. Закинула мені, що я мав навести як приклад Гарольда Кросса. Я відзначив, що з Гарольда вийшов жахливий приклад і що її це неабияк тішило, я певен. Я сказав це зопалу й перебільшував, але вона раптом збентежилась і мляво промовила: «То ти знаєш». З відчуттям, що всередині все холоне, я спитав: «Що ти маєш на увазі?» А вона відповіла: «Що я використала його, щоб мати наочний приклад».

Звісно ж, я говорив про те, що свавілля Гарольда привело його до смерті, але Керол неправильно мене зрозуміла і подумала, що я мав на увазі її причетність до тих подій. Вона зізналася, що саме вона викликала кремаційний загін. Що якби не зробила цього, Гарольда рано чи пізно і так упіймали б, та тільки тоді поряд не було б нікого, хто завадив би йому потрапити в полон живим. Казала, що їй зовсім не соромно. Що врятувала мене, моїх онуків, ба навіть цілісінький табір. Обличчя їй вкрив рум’янець. Її вираз, він був... тріумфальним. Я відповів, що Бен Патчетт не міг стати співучасником такого підступного задуму, я нізащо в це не повірю, а вона лише розсміялася у відповідь, наче я сказав щось насправді кумедне. А потім сказала, що я гадки не маю, як це важко — підтримувати мої ілюзії про те, що всі довкола добрі й ласкаві потурати моїм дитячим фантазіям про буденну порядність та всепрощення. Мені не було що відповісти. Я навіть думати не міг. Вона сказала, що я так само винен у смерті Гарольда, як і вона, це я довів усе до того, що його необхідно було вбити. Говорила, що якби від самого початку ми ввели жорсткіші покарання — якби, наприклад, наділи на нього кайдани чи привселюдно висікли різками, — він не став би й далі ставити усіх під загрозу, вислизаючи з табору. Не встиг я зібратися з думками, щоб відповісти, як Бен Патчетт уже гамселив у двері, гукаючи, що нам уже час рушати. Чесно кажучи, я б не наважився відповідати на аргументи Керол, коли вони з Беном були там обоє. Я знав, що дочка нізащо мені не зашкодить, та щодо Бена впевнений не був...

— Справді? — засумнівалася Гарпер. — Якщо вона була розлюченою, боялася, що їй загрожує вигнання, ви не думаєте, що це вона могла вперіщити вас по голові?

— Ані на мить. Моя дочка ніколи, нізащо б не намагалася мене вбити. Я знаю це так само чітко, як і власне ім’я. Ні. Я геть відмовляюся в це вірити. Скажіть... поки я був непритомний, вам бодай на мить здалося, що вона кривить душею? Що не хоче, аби я одужав?

Гарпер глибоко вдихнула, пригадуючи все.

— Ні. Насправді вона навіть погрожувала вигнати мене з табору й відібрати мою дитину, якщо ви помрете.

Отець Сторі зблід.

— Вона була... впадала в істерику від самої думки, що ви можете померти, — додала Гарпер, а тоді захитала головою. Вона згадала, що розповідав Пожежник: мовляв, Керол завше відчайдушно домагалася уваги батька, що він був, свого роду, єдиною пристрастю в її житті. Любов, звісно ж, могла привести і до вбивства. Гарпер, мабуть, розуміла це краще за багатьох. Однак все-таки... ні. Якось воно не трималося купи. Не сходилося. Керол, може, й ухвалила смертний вирок Гарольду Кроссу, але не рідному батькові. Йому — ніколи.

Здавалося, Отець Сторі прочитав цей висновок у насупленому виразі обличчя Гарпер.

— Не думайте, що Керол вбачала в мені якусь загрозу. Та й жодного сорому за скоєне не мала. Вона пишалася! Певна річ, вона відчувала, що якби увесь табір дізнався, це посіяло б розбрат. Існувала потреба тримати це в таємниці. Але для сорому потреби не було жодної. Ні, я не вірю, що моя рідна дочка дійшла б висновку, що їй потрібно вбити мене, аби зберегти моє мовчання. Таке навіть у голові не вкладається. Я певен, вона сподівалася, що з часом я погоджуся з її точкою зору, змирюся, що однісіньке вбивство було необхідним, аби захистити табір. Щонайменше вона сподівалася, що я й далі буду люблячим, порядним, благодійним ведучим наших нічних служб, а їй залишу всю «брудну роботу» з догляду за общиною. То були її слова.

Гарпер дратувало, що вона ніяк не може звести докупи те, що сталося з Отцем Сторі в лісі. Здавалося, всі частинки пазлу були на місці, все, що їй потрібно було знати, — натомість це радше нагадувало зустріч з приятелем, чийого імені все ніяк не можеш згадати. Попри всі свої зусилля, побачити усієї картини Гарпер не могла.

«То облиш це», — подумала вона. Байдуже. Не обов’язково в цьому розібратися. Принаймні зараз.

— Приведіть Джона, — лагідно промовив Отець Сторі. — Тоді поговоримо з Керол. Та Еллі. І Ніком. Зараз я хотів би, щоб моя сім’я була поряд. Якщо потрібно буде в чомусь зізнатися, ми пройдемо крізь це разом. Ми чинили так у минулому, і поки що це нас не підводило.

Він примружив очі.

— Як гадаєте... люди зрозуміють те, що Керол заподіяла містеру Кроссу?