Джо Хілл - Пожежник

Гарпер стало цікаво, скільки людей пробачить Отцю Сторі, якщо він викриє перед ними Керол, але вголос не стала цього казати. Втім, він помітив на її обличчі сумнів.

— Думаєте, на цьому табору настане кінець? — запитав він.

За якусь мить вона відповіла... утім, надавши не відповідь, а зустрічне запитання.

— Ви пам’ятаєте всі ті балачки про острів Марти Квінн?

— Так.

— Він справді існує. Ми знаємо, де він є. Я б хотіла вирушити туди. Там є медична установа, де б я змогла безпечно народити дитину. Як я знаю, є й інші, хто хотів би поїхати також. Гадаю... коли стане відомо про Гарольда Кросса... і що ви одужали... гадаю, що так, табір може розпастися. Тієї ночі, коли на вас напали, ви сказали, що плануєте вигнати когось із табору. Вислати з кінцями. Я не знала, що ви говорили про Керол. Думаю, — Гарпер глибоко вдихнула на повні груди, намагаючись опанувати себе. Бо збиралася запропонувати ідею, яку сама вважала максимально відразливою, — вона могла би вирушити зі мною. З нами. З тими, хто піде, якщо це буде дозволено.

— Ну звісно ж вам буде дозволено піти, — відказав він. — Але, може, все-таки на краще буде, якщо Керол залишиться тут. У своєрідному ув’язненні. Я теж залишуся, щоб доглядати за нею. Допоможу їй віднайти себе колишню, якщо це взагалі можливо.

— Отче, — промовила Гарпер.

— Том.

— Томе. Може, нам краще почекати ще день перед тим, як ви говоритимете з дочкою. Ви ще дуже слабкий. Думаю, вам варто відпочити.

— Мені відпочиватиметься ліпше, коли побачу онучку та Джона, — відповів він. — І так, доньку. Я ніжно люблю Керол. Я зрозумію, якщо ти не можеш... якщо ненавидиш її. Та принаймні знай: хай у чому вона винна, хай які злочини скоїла, вона завжди вірила, що робить це заради людей, про яких турбується і яких любить.

Гарпер вважала, що в Керол хвороблива потреба змушувати навколишніх підкорюватися, поступатися їй в усьому, — і це бажання нічого спільного з любов’ю не мало, але Том Сторі здатен був це побачити не більше, ніж Нік — бодай щось почути.

Втім, казати йому про це Гарпер не стала. Якщо Том справді хотів цієї ж ночі розібратися з Керол, то попереду на нього й так чекало вдосталь неприємностей. Не варто було їх збільшувати без потреби. Тож спершу Джон. Послати звістку Еллі. Еллі приведе Керол. Що б не спіткало Отця Сторі, він буде не сам.

Гарпер обернулася до Ніка і заговорила до нього, виводячи руками жести.

«Маю піти по Пожежника. Склади дідусеві компанію. Ти йому потрібен. Йому можна сьорбати воду, маленькими ковточками, помалу. Ти бачиш? Мої слова правильні?»

Нік кивнув і відповів:

«Зрозумів. Йди».

Гарпер підвелася. Її тішила нагода трохи порухатися, дати тілу можливість наздогнати плин думок. Вона пірнула під побляклу зелену шторку.

На варті, як і обіцяв, був Майкл. Цього разу примірник «Рейнджера Ріка» він відклав, натомість тримаючи на колінах гвинтівку 22-го калібру і натираючи приклад ганчіркою якимось чи то мастилом, чи то поліролем.

— Майкле, — промовила Гарпер.

— Так, мем?

— Він прокинувся. Отець Сторі.

Майкл підскочив, схопившись за гвинтівку, щоб та не впала додолу.

— Та ну, ви з мене глузуєте. Бути такого не може.

Гарпер усміхнулася. Не змогла втриматися. Через щире здивування, ту наївну невинність на обличчі, він, як ніколи, був схожий на хлопчака. Його безхитрісний вираз нагадав їй про чотирьохлітнього небожа, хоча насправді вони були геть не схожі.

— Може. Він прокинувся й говорить.

— А він... — адамове яблуко Майкла зарухалося, коли хлопець проковтнув слину. — Він пригадує, хто на нього напав?

— Ні. Але, думаю, скоро до нього все повернеться. Він орієнтується значно краще, ніж я очікувала чи навіть сподівалася. Послухай, Отець хоче, щоб я привела Джона. Коли той буде тут, він хоче, щоб пришла й Керол. І Еллі, звісна річ. Хоче, щоб зібралася вся родина. Тобі краще теж там бути.

— Ну... Я не певен, що мені там... — затинаючись, завів хлопець.

— Возз’єднання може видатися складним. Краще тобі там бути... на випадок, якщо когось занадто переповнять емоції.

— Думаєте, вони можуть посваритися через недавні витівки Матінки Керол?

— Майкле, ти собі й уявити не можеш. Річ навіть не в тому, що вона втнула, поки він був непритомний. Річ у тому, що сталося задовго до того, як йому розбили голову. Якби люди знали, її нізащо не зробили б головною. Ані її, ані Бена Патчетта.

Гарпер уявила Бена, який заганяє кулю в Гарольда Кросса, і тієї ж миті відчула кисло-їдкий смак жовчі, яка весь цей час відступала їй до горла.

— Клятий Бен Патчетт, — промовила жінка.

— Не думаю, що містер Патчетт аж такий поганий чоловік. Може, його трохи й занесло, коли тих тюряжників привели в табір, але я можу зрозуміти...

— Він злочинець. Він застрелив беззахисного хлопця.

— Гарольда Кросса? О, міс Вілловз, він мусив це зробити.

— Невже? Просто-таки мусив?

У виразі Майкла змішалися таке щире збентеження та невинність, що Гарпер не втрималася і нахилилася уперед, щоб поцілувати його у веснянкуватий лоб. Плечі хлопця підскочили від здивування.

— Ти нагадуєш мені мого племінника, — промовила вона. — Малого Коннора Вілловза... Коннора-молодшого. Навіть не знаю, чому. Певно, тому, що у вас обох добрі очі. Як гадаєш, Майкле, ще бодай ненадовго твоєї хоробрості вистачить? Зможеш бути відважним? Заради мене.

Хлопець проковтнув слину.

— Сподіваюся.

— Добре. Нікого не пускай до нього, поки я не повернуся. Наглянь за ним, я тобі довіряю.

Майкл кивнув. Його обличчя над бородою було напрочуд блідим.

— Я знаю, що мушу зробити. Не хвилюйтеся, мем. Я потурбуюся про Отця Сторі.

21

Гарпер кортіло побігти, та навряд чи щось би з того вийшло. Живіт, обважнілий від маляти, затверднув, набувши пишних, колосальних розмірів. Тож вона підтюпцем вихляла в лабіринті сосон, продираючись крізь імлу, обливалася потом і жадібно хапала повітря.

У темряві годі було помітити, що слідом, на відстані, йде Майкл Ліндквіст, навіть якби Гарпер поглянула в той бік. Кров у жилах шалено стугоніла, від напруження аж очі вилазили. Хлопець ступав обережно, не кваплячись, довго вичікуючи перед тим, як переміститися до наступного дерева. Якби Гарпер і побачила Майкла, то, певно, здивувалася б виразу його обличчя: стиснуті вуста, примружені очі. У його погляді геть не було нічого дитячого. Він йшов за нею аж до елінгу, а коли вона рушила до пірса, зайшов у споруду, розтанувши у тінях.

Гарпер поволі спускалася дерев’яними сходинками, прилаштованими уздовж піщаного насипу, хапаючись руками за жмути морської трави,