Джо Хілл - Пожежник

щоб утримати рівновагу. Океан нагадував зім’ятий лист металу, який переніс тисячі ударів молотом. Краєчки хвиль виблискували сріблом під променями місячного сяйва. Поверхня води хвилювала, вкриваючись брижами. Гарпер не помітила чоловіка, який сидів у кінці пірса, аж поки не здолала півшляху дощаним накриттям до човна.

Дон Льюїстон повернув голову й озирнувся через плече. Він сидів, звісивши ноги. Праворуч біля нього було сталеве відро, а на колінах лежала вудка.

— Сестро Вілловз! Що то змусило вас мчати підстрибом з пагорба? — запитав Дон.

Рибалив він не сам. На гальковому пляжі стояв Чак Карґілл, і собі тримаючи вудку. На камінні позаду нього лежала гвинтівка. Карґілл недовірливо покосився на них обох.

— Отець Сторі отямився. Зможете мене переправити? Він хоче чимскоріш побачитись із Джоном.

Густі Донові брови поповзли вгору, а рот широко розтулився, надавши його обличчю ледь не комічного виразу.

— Так, я гада... — він підвівся, обхопивши рукою підборіддя. — Чакі-бой! Пильнуй тут поки без мене. Мусю відвезти місіс до Джона. Їй треба поглянути на його забите крильце.

— Містере Льюїстон? Гей, ох... містере Льюїстон, я не певен... — Волосінь на вудці смикнулася, відвернувши увагу хлопця. Вудилище зігнулося дугою в бік води. Чак роздратовано зиркнув на вудку, а тоді перевів погляд на Гарпер та Дона. — Містере Льюїстон, вам краще зачекати й нікуди не квапитись. Я маю спершу про це поговорити з Матінкою Керол.

Дон жбурнув вудилище вбік, взяв Гарпер попід руку і став допомагати їй спуститися у човен.

— Усе вже обговорено, інакше Мамця Керол не дозволила б сестрі спуститися сюди! Ну і я не дам леді, яка вже, всраться, вісім місяців як у положенні, веслувати самій у цьому кориті.

— Містере Льюїстон... Містере Льюїстон, мусите зачекати... — затявся Карґілл. Він зробив крок до них, досі тримаючи вудилище, яке вже вигнулося параболою, і волосінь на кінчику напнулася.

— Ти щось злапав, Чакі! — вигукнув Дон, залазячи й собі в човна. — Не смій проштрафитися, бо то в тебе на гачку вечеря Бена Патчетта! Поки витягнеш ту рибину, я вже й повернуся.

Дон узявся до весел, і човен дриґнув, відчаливши геть від пірсу.

Поки Дон переправляв їх човном, то нахиляючись уперед, то рвучко відхиляючись назад, Гарпер розповіла йому все, що їй було відомо. Весла калатали у залізних кільцях, із силою плюхаючи об воду. Коли Гарпер дійшла до частини про підлаштоване Керол убивство Гарольда, Дон скривився, неначе раптом внюхав у повітрі гнилизну. Що, подумалося Гарпер, було недалеким від правди.

— І Бен Патчетт визвався спустити курок?

— Схоже на те.

Дон захитав головою.

— Що?

— Я ладен повірити, що Бен застрелив би для неї того причепливого товстуна. Бен Патчетт здатен будь-яку хрінь вчинити, переконуючи себе, що то все для захисту своїх. Та я не уявляю, щоб він став викликати кремаційний загін. Занадто багато непередбаченого. Що, якби Гарольд пробовкався про табір Віндем до того, як Бен устиг би його встрелити? Що, якби кремаційний загін виявився до зубів озброєним і вступив у перестрілку? Нє-а. А от як це робить Керол, я уявляю. Вона істеричка. Не думає про наслідки власних дій. В Бена склад розуму обачний. Він душею наполовину коп, наполовину — каламар.

— Може, Керол спершу викликала кремаційний загін і лише потім посвятила Бена у свій задум. А йому нічого не лишалося, окрім як розгрібати за нею халепу.

Дон похмуро закивав.

— Ти досі щодо цього не певен.

— І близько ні.

— Чому?

— Бо нема їй де ті срані мобільники дістати, — відказав Дон. — Їх має Бен. Як би вона кому подзвонила? Звідки дізналася взагалі, кому дзвонити?

Дон востаннє приклався до весел, загнавши човен у багнюку. Потім зіскочив з човна й допоміг вилізти Гарпер.

— Йой, але ж вас рознесло, — протягнув він.

— Мені навіть подобається, — зауважила Гарпер. — Виглядаю дурнувато, ледве рухаюсь і геть нічого не налазить, окрім треників і екстра-екстра-здорових кенгурушок. Зате я стала така велика, що можу давити менших істот, і мене ця думка тішить. Не стану боротися з ворогами — краще чавитиму їх своїм велетенським черевом.

Дон примружився, позираючи в бік узбережжя, але надворі було надто темно, щоб розгледіти, що там виробляє Чак Карґілл. Тоді Дон зиркнув понад хижею на вершечок кряжа.

— Цей табір скоро перетвориться на грьобану божевільню. Думаю, за кілька годин мене ніхто не кинеться шукати. Хочу оглянути судно, коли вже тут. Чи готове воно пливти у море. Мо’, навіть на водицю спущу, — він ще раз глянув на її живіт. — Якби од мене залежало, ми б уже завтра опівдні гойдалися на хвилях. Те маля чекати не стане, а щоб дістатися північніше узбережжям, може знадобитися тиждень-два.

— Перевір судно. Назад я попливу з містером Руквудом.

Тримаючи під лікоть, наче Гарпер була інвалідом, який оговтувався від травми, Дон провів її до дверей хижі. Пожежник почув стукіт і відчинив двері, з’явившись в піжамних штанах у горошок та чорно-жовтій гумовій пожежницькій куртці, накинутій поверх брудної майки. На вигляд Джон був голодним і спітнілим, йому б зовсім не завадило підстригтися й поголитися, та й тхнуло від нього багаттям. Гарпер ледве стрималася, щоб не кинутися йому в обійми.

— Лазар роздуплився і таки повстав з грьобаної могили, — радісно повідомив Дон. Він мало не тремтів від задоволення. Широке кутасте обличчя залило румянцем. — Отець прокинувся. Питався тебе. Хоче бачити... а тоді хоче бачити Керол. Припас для неї проповідь, і я тобі так скажу, Джонні, здається мені, що цього разу не обійдеться без вогню й сірки.

Переводячи погляд з Дона на Гарпер, Пожежник почухав волохату шию. Думками він вочевидь мандрував десь далеко.

— Треба щось на себе напнути, — промовив Джон. Гарпер очікувала, що він зачинить двері, щоб перевдягтися в більш підхожі штани і, може, якийсь светр. Натомість він спантеличено крутив головою, поки не помітив шолом, який звисав з гвіздка над дверима. Щільно натягнувши його на голову, Джон полегшенно зітхнув. А тоді зиркнув на себе у квадратик дзеркала, прибитий біля дверей, повернув шолом на два ледь помітні сантиметри вліво і просяяв від захвату. — Отак-от. Ідеально. Рушаймо?

— Дон зостанеться на острові. Хоче спустити вітрильник на воду.

Почувши це, Пожежник, здавалося, здивувався більше, аніж звістці про одужання Отця Сторі.

— Ага. Ти, мабуть, вирушиш одразу, як випаде нагода.

— Не аж так скоро, — миттю відповіла Гарпер.

— Якщо це якось залежатиме від мене, то до кінця тижня, — сказав йому Дон. — Маля не чекатиме, доки умови стануть сприятливіші. Вже скоро. У кращому разі вона має чотири тижні. Що швидше ми доправимо сестру Вілловз до острова Марти