Джо Хілл - Пожежник

на спечений і висохлий труп, та все одно витріщався на неї палаючими очницями, змахуючи руками: «Позаду позаду позаду».

Вона обернулася тієї ж миті, коли Джейкоб натиснув на клаксон «фретлайнера». Залунав пронизливий, оглушливий вибух. Вантажівка вичікувала на холостому ходу, за якихось двадцять футів від неї, з вимкненими фарами. Її колишній чоловік був не більш, аніж темною постаттю за кермом.

— А ось і я, дорогенька! — прокричав він. — Ти і я, крихітко! Як тобі таке?

Зі страшним гуркотом у велетенському помаранчевому ваговозі перемкнулася передача, а тоді спалахнули фари: таке сліпуче світло, таке...

19

...сліпуче світло снопом вдарило їй в обличчя. Гарпер закліпала й сіла у ліжку, здійнявши руку, щоб затулити очі від яскравого блиску. До горла підступила жовч.

Гарпер силкувалася роздивитися бодай щось за променем ліхтарика. За ним стояв Нік. На неї позирали широко розплющені очі на гарненькому личку. Чуприна в хлопчика була кумедно скуйовджена. Він підніс пальця до губ — шшш — і показав на Отця Сторі.

Очі в старого були розплющені, і він всміхався до неї — своєю старечою, ніжною, доброю дамблдорівською посмішкою. Погляд у Тома був чітким й пильним.

Гарпер повернулася до нього, звісивши ноги з краю розкладачки. У неглибокій посудині біля його ліжка миготіла свічка.

Отець Сторі заговорив тихим, кволим голосом.

— Час від часу мій добрий друг Джон Руквуд любить дражнити мене, говорячи, що з вивчення теології користі стільки ж, як і з дірки в голові. Від Ніка я дізнався, що ви врятували мені життя дрилем зі свердлом у чверть дюйма, просвердливши ззаду черепа дірку. Гадаю, тут я Джона взув. Треба буде йому сказати, — його очі блищали. — Ще він любив переконувати мене, що релігійні люди закостенілі у поглядах. Ну і в кого тепер розум відкритий, га?

— Отче, ви пригадуєте, хто я?

— Аякже! Медсестра. Певен, ми товаришували, от тільки мені важко нині пригадати ваше ім’я. Ви підстригли волосся. Думаю, це мені й заважає згадати. Раптом не... Джулі Ендрюс? Ні. Це... неправильно.

— Гарпер, — відказала вона.

— Ах! — вигукнув Отець. — Так! Гарпер...

Тоді він насупився.

— Гарпер Ґелловз[152]?

— Майже! Вілловз, — вона торкнулася його зап’ястка, намацавши пульс. Він був сильним, стійким, повільним. — Як ваша голова?

— Не так кепсько, як ліва стопа, — відказав Том.

— А що з лівою стопою?

— Пече, наче мураха покусала.

Гарпер підійшла до розкладачки Отця і взялася оглядати його ногу. Між великим та другим пальцями видно було запалену ґулю, яка справді виглядала так, наче його вкусив павук. Були там і давніші червоні цятки, на місцях інших укусів, які вже взялися пожовклим синцем.

— Гмм, — пробурмотіла Гарпер. — Щось таки до вас дісталося. Мені прикро. Я, напевно, була надто зайнята доглядом за тією діркою у вашій макітрі. Ви перенесли важку субдуральну гематому. Ледь не померли.

— Скільки я був непритомний? — запитав Отець.

— Трохи більше двох місяців. Останні кілька днів ви почали отямлюватися. Після травми голови були деякі... деякі ускладнення. У вас було як мінімум два напади, з проміжком у кілька тижнів. Я навіть сумнівалася, чи ви взагалі оговтаєтесь.

— Інсульти?

Вона присіла на краєчок його ліжка. Мовою жестів попросила Ніка принести їй «серце-слухати-вухом штуковину», і хлопчик попрямував до столу по стетоскоп.

— Ви говорите до мого онука мовою жестів? — запитав Отець Сторі.

— З Ніка хороший учитель.

На це Том усміхнувся. А тоді, про щось подумавши, насупив брови.

— Якщо в мене був інсульт, то чому не порушене мовлення?

— Це не завжди стається. Так само, як і частковий параліч. Але ви відчуваєте обидві руки і ноги? Обличчя не німіє?

Він почухав бороду, вщипнув себе за носа.

— Ні.

— Це добре, — тихо мовила Гарпер, усе як слід обмірковуючи. Перед очима постала картина: роздутий червоний павук кусає Отця поміж пальців ніг. Але цю думку вона відразу прогнала.

Повернувся Нік зі стетоскопом. Вона послухала серцебиття Отця Сторі (сильне) та його легені (чисті). Перевірила зір, попросивши простежити поглядом за кінчиком ватяної палички, яку вона спочатку наблизила до його носа, а тоді відвела назад.

— Я знову впаду в кому? — запитав Том.

— Сумніваюся.

— А звідки взялася крапельниця?

— Це довга історія. За останні кілька місяців багато що змінилося.

Його очі засяяли від хвилювання.

— Є ліки? Від луски?

— Ні, — відповіла Гарпер.

— Ні. Звісно ж, ні. Інакше ми б не ховалися досі в таборі Віндем, а ви б не доглядали за мною в лазареті.

Том розглядав обличчя Гарпер, і його усмішка зробилася сумною та стривоженою.

— Керол? Що вона накоїла?

— Давайте поки що зосередимося на вас. Може, хочете води?

— Залюбки. Так само залюбки вислухаю відповідь на поставлене запитання. Думаю, я витримаю водночас і те, і інше.

Гарпер не стала просити Ніка налити води, натомість встала і зробила це сама. Їй треба було подумати. Повернувшись до ліжка, вона тримала чашку, поки Отець Сторі не без труднощів підняв голову і зробив ковток. Напившись, він відхилився назад і облизав губи.

— Гадаю, краще Керол самій з вами поговорити, — сказала Гарпер. — Вона зрадіє, коли дізнається, що ви опритомніли. Без вас вона... була сама не своя. Хоча в неї була підтримка Бена Патчетта та його загону Пильнувальників, а це не так уже й мало. Ну, вони якось давали раду з табором.

На думку Гарпер, то було досить помірковане формулювання.

Отець Сторі перестав усміхатися. Обличчя його зробилося блідим і кволим, він почав пітніти.

— Ні, міс Вілловз, ліпше спочатку я побачуся з Джоном. До того, як моя дочка дізнається, що я прокинувся. Можете привести його до мене? Є нагальні справи, — він зробив паузу, а тоді зустрівся з Гарпер поглядом. — Що зробили з людиною, яка напала на мене?

— Ми не знаємо, хто на вас напав. Дехто вважає, що то був один з в’язнів, чоловік на ім’я Марк Маццучеллі. Проте він наполягає, що в лісі ви розійшлися в різні боки, і коли це сталося, з вами все було гаразд. Я озвучила версію, що на вас могла напасти злодюжка, щоб примусити мовчати, поки ви не...

— Не викрив її за крадіжку кількох бляшанок «Спаму»? — запитав Отець Сторі. — А що мені взагалі відомо про злодюжку?

— Ви казали мені, що знаєте, хто це.

— Справді? Я не... не певен, що справді знав. Хоча, можливо, я все забув. Дечого я пригадати не можу, зокрема й того, хто вирішив тріснути мене по голові, — він стиснув губи, насупив брови, а тоді скрушно захитав головою. — Ні. Думаю, я ніколи не знав напевно, хто саме злодюжка.

— Ви сказали мені тоді в