Джо Хілл - Пожежник

Майкл побуряковів, його обличчя аж до вух вкрилося рум’янцем, і Гарпер засміялася.

Вона думала, що Нік спатиме, коли вона повернеться. Так воно й було... однак спав він не в себе в ліжку, і навіть не в неї. Хлопчик розтягнувся поряд з Томом Сторі. Рукою Нік пригорнув дідуся, його долоня лежала в Тома над серцем. Груди старого здіймалися, бентежно довго застигали, а тоді опускалися знову, — повільно, втомлено, нагадуючи Гарпер стару іржаву нафтову вишку, яка от-от спиниться.

Блідий світанковий промінчик упав Нікові на щоку, освітивши здоровий рум’янець на бездоганній шкірі обличчя. Промінчик торкнувся завитків чорнявої чуприни, обертаючи кінчики волосся на блискотливі мідні шпички. Гарпер не втрималася. Підійшовши до краю ліжка перевірити крапельницю Отця Сторі, вона простягнула руку й злегка скуйовдила Нікове волосся, насолоджуючись його шовковою м’якістю.

Хлопчик повільно розплющив очі й широченно позіхнув.

«Вибач, — промовила вона до нього жестами, — повертайся до сну».

Проігнорувавши її, він відповів:

«Він знову прокидався».

«Надовго?»

«Лише на кілька хвилин. Вимовив моє ім’я. Ротом, не руками, але я в цьому певен».

«Ще щось казав?»

Обличчя Ніка спохмурніло.

«Запитав, де мама. Він не пам’ятав... що вона померла. Я не міг йому цього сказати. Відповів, що не знаю», — Нік відвернув обличчя, визираючи у вікно, за яким світився ранковий багрянець.

Драконяча луска була здатна змінити біологію легень, подарувати спроможність дихати навіть у хмарі диму. Однак із соромом вона нічого вдіяти не могла. Не могла допомогти дихати вільно, особливо коли на груди тобі тисне чотирьохсотфунтова балка провини. Гарпер кортіло сказати Ніку, що він ні в чому не винен. Що винуватити себе у смерті матері так само нерозумно, як картати гравітацію через те, що хтось вийшов у вікно, впав з десятого поверху й розбився на смерть. Як не було жодного сенсу і в тому, щоб звинувачувати власну матір — коли Сара Сторі робила той крок у вікно, то всім серцем вірила, що полетить. Смерть від чуми, зрештою, аж ніяк не була карою за моральні вади. Жінки та чоловіки були лише дровами; у часи пошесті як праведні, так і нечестивці живили собою вогнище, яке пожирало їх без розбору.

«Дещо він пригадає», — звернулася до Ніка Гарпер.

«А щось — ні?»

«Щось ні».

«Як те, хто саме пробував його вбити?»

«Треба чекати, — сказала вона йому. — З часом він багато чого зможе згадати».

Нік спохмурнів, а тоді промовив:

«Він сказав, що хоче поговорити з тобою. Сказав, що йому треба ще трошки поспати».

Гарпер осміхнулася.

«А сказав, скільки саме?»

«Ще лише цю ніч».

«Він саме це сказав?» — запитала Гарпер.

Нік серйозно закивав.

«Гаразд, — сказала Гарпер. — Спробуй не засмучуватися, якщо він не прокинеться цієї ночі. Йому ще довго й нудно оговтуватися».

«Він буде готовий, — відповів Нік. — А як щодо тебе?»

18

Цілком неочікувано Отець Сторі — який повністю видужав і сидів зараз перед Гарпер у бездоганному стихарі — наказав їй грясти до шкільного автобуса, що стояв біля воріт до табору Віндем, і тримати варту на дорозі. Так і сказав — «грясти», наче рядок з Біблії цитував. Отець дав їй цю вказівку, сидячи на троні з бляклого білого каменю посеред Меморіального кола, коли його паства саме висипала з величезних червоних дверей каплиці в нього за спиною. Мешканці табору Віндем були бадьорі, сміялися й жваво балакали, а деякі дітлахи тоненькими писклявими голосами заводили пісеньку «Спалюючи будинок»[151]. Гарпер непокоїло те, що деякі дорослі несли в руках великі червоні каністри бензину.

— Що відбувається?

— Було передвіщено, що нам слід влаштувати трапезу, — сповістив її Отець Сторі. — Ми чекаємо друзів, які грядуть до нас, несучи з собою радісну звістку. Проказую я до тебе, здіймися і рушай до дороги, нести варту. Ми готуватимемо багаття і будемо смажити смори в ім’я Блискоту, — Отець підморгнув їй. — Не барися, я прибережу один і для тебе.

Гарпер хотіла спитати, хто саме все це провістив, але час стрибнув уперед, і вона так і не встигла цього зробити. Тепер вона йшла дорогою, над нею простягалося чорне й беззоряне небо. Звіддаля було чутно, як паства гуркоче, співаючи пісню «Балакучих голів», завиваючи про те, як усе ж таки добре спалювати все дотла. Вона пришвидшила ходу. Пропустити смори зовсім не хотілося. Гарпер було цікаво, хто приніс їм шоколад та маршмелоу. Напевно, та сама людина, що й пророкуванням займалася.

Гарпер так поспішала, що ледве не спіткнулася об чоловіка, який лежав посеред дороги. Щоб не наступити на нього, вона стрімко зіскочила у високу вологу траву. До автобуса, який стояв далі нижче пагорбом, ще лишалося трохи пройти.

Нельсон Гайнріх підвів голову й поглянув на неї. Вона впізнала його за потворним різдвяним светром, попри те, що половина обличчя була місивом і під здертою шкірою проглядали червоні жмути м’язів. З цієї блискучої багряної маски визирали понурі доброзичливі очі. Виглядав він майже так само, як анатомічний бюст, який колись стояв у лазареті.

— Я ж казав, що дістануся сюди! — гукнув Нельсон. — Сподіваюся, сморів вистачить усім! Я привів друзів!

Далі дорогою загарчав «фрейтлайнер», з вихлопної труби позаду кабіни повалили клуби брудного диму.

Переставляючи руки, Нельсон підтягнувся ще на півфута вперед. Його нутрощі — довгі мотузки кишок — тягнулися за ним по дорожній пилюці.

— Хлопці, за мною! — закричав він. — Я ж казав, що покажу вам, де їх шукати! Зараз розживемося солоденьким! По ложечці цукру кожному!

Гарпер зірвалася з місця. Бігала вона вже не так жваво, як раніше, — на восьмому місяці вагітності мчала з усією грацією жінки, яка тягне за собою дебеле крісло.

Втім, рухалась вона все-таки швидше за Нельсона, «фрейтлайнер» поки що застиг на місці, Гарпер піднялася пагорбом, залишивши їх позаду, і вибігла у світло величезного пожежиська. Перед нею вирувало гігантське багаття, гора жарин, завбільшки з котедж, довгі язики полум’я здіймалися у хмарне нічне небо. Замість зірок небо майоріло від сузір’їв іскрин, що, кружляючи, згасали. Гарпер розтулила рота, щоб закричати, але поблизу не було ані душі: ніхто не стояв біля вогнища з маршмелоу на палицях, не було купок дорослих, що попивали сидр, а діти не носилися, співаючи пісень і граючись у квача. Юрба людей не зібралася, щоб насолодитися вогнищем; вони самі були вогнищем. Перед Гарпер розкинувся пагорб зчорнілих трупів: полум’я виривалося крізь очниці обвуглених черепів, жар пашів крізь спечені грудні клітки. Вогнище приємно потріскувало: лускали кістки, скипали тіла. На самій верхівці багаття сидів Нік. Гарпер була певна, що то Нік. Хай навіть він перетворився