Жан-Мішель Генасія - Клуб невиправних оптимістів

Я замислився, що ж може бути серйознішим за мою брехню. Мабуть, її провидиця анонсувала наближення нової комети.

— Я тебе слухаю.

Вона не говорила. Потупила очі. Як це робить той, у кого на совісті тягар і він не знає, як його позбутися. Я занепокоївся.

— Я не сказала тобі правди, Мішелю.

Вона спинилась. Я вчепився пальцями в банкетку. Готувався до гіршого. Ніколи б не повірив, що таке можливо. Доведеться це прийняти. У неї є інший.

— Маю дві погані новини.

— Може, вийдемо? Тут задушливо.

Ми спустилися до Сени. Пройшли вздовж набережної. Сіли на лавочку. Мабуть, вона добирала належні слова — зовсім як лікар, який повідомляє вас, що ви скоро помрете, що це сумно і що слід набратися мужності.

— Я не розкривала цього, бо не думала, що між нами все стане так вагомо… Я єврейка.

— Це не погана новина.

— Для моєї родини погана.

— Я не розумію.

— Між нами нічого не можливо, Мішелю.

— Тому, що ти єврейка? Та мені начхати. Ми не надто набожні.

— У нас усе геть інакше.

— Тепер не Середньовіччя.

— Ти не знаєш моєї родини.

— Нам добре разом. Ми готуємося до бакалавра. Ти перша дівчина, яку я зустрів і з якою у мене щось відбувається. Ти не зобов’язана викладати це батькам. Можна зачекати і подивитися, що з того буде.

— Нічого ми не подивимось, Мішелю. У липні ми їдемо з Франції.

— Що?

— Емігруємо до Ізраїлю.

— Цього не може бути!

— Їм тут не подобається. Тато каже, що наше місце саме там. Вони чекають, коли ми складемо бакалавра. Ось тобі справжня погана новина. Тому я й хотіла, щоб ми залишалися друзями.

— Ти не зобов’язана туди їхати. Вони не можуть тебе силувати.

— Мішелю, я неповнолітня.

— У тебе тут родичі. Можеш сказати, що маєш навчатися у Франції. Житимеш у одного з дядьків. Бачитимеш батьків на канікулах.

— Разом виїжджає вся родина. Білети вже зарезервовані.

— А як ти не складеш іспит? Ніхто не застрахований. Якщо так, то залишишся іще на рік.

— Я хочу його скласти заради батьків. Їхня давня мрія. До нашого знайомства я була щаслива туди поїхати. Зрештою, нова країна, де можливо все. Життя в кібуці — це ліквідація приватної власності, соціальних класів, зарплат, вихід дітей із сімейного кокону, робота на благо громади, спільне ухвалення рішень. Якраз ти мав би зрозуміти.

— Дурнуваті ідейки! Це ніколи не спрацює!

— Нам краще більше не бачитись, Мішелю.

— Що?

— Буде ліпше спинитися. Я не хочу… не бажаю…

— Треба було одразу сказати, що ти їдеш! Присмирити це негайно.

— Я хотіла потоваришувати, нічого більше.

— Якого чорта мені здалась твоя дружба! Я вірив у друге.

— Я не хотіла, щоб між нами щось було. Це твоя помилка.

— Та ну? І що ж я такого накоїв? А? Можеш мені пояснити?

— Я не передбачала, що зустріну поета.

Вона захлипала, а потім заплакала. Зірвалася. І побігла. Я спробував упорядкувати думки. У голові все скаламутилось. Вона помилялася. Це непорозуміння, квіпрокво[188], промах. Я почувався, ніби в стані ґроґґі[189]. Відтак підвівся й закричав:

— Я не поет! Розумієш? Я не поет!

Вона була далеко. Навряд почула.

Я став розмовляти сам із собою. Роздавав копняки невидимим ворогам. Проклинав євреїв, кібуци, соціалізм, комети, поетів і жінок. Хотілося кричати. Повз пропливав річковий трамвай, переповнений туристами, які фотографували все довкола. Я їх вилаяв. Вони не зрозуміли. Сміялися й махали руками. Я поклявся змінитися: зі мною більше такого не станеться. То був останній погідний день. Із полюса прийшов циклон і повернув нам зиму. Небо затяглося грозовими хмарами. І принесло зливи. Погода пасувала мені якнайкраще.

18

Це повернулося само по собі. Сироти по спині. Легені шукали повітря. Я знайшов ті старі П'єрові шорти і трико для регбі Паризького університетського клубу. Повернувся до Люксембурзького саду зовсім не рюмсати перед цим триклятим фонтаном — я знову став бігати. Попервах приліпився до гурту пожежників, які там тренувалися. Встигати за ними було важко. Для мене стало справою честі — бігти з ними нога в ногу. Потім я залишив їх позаду, просто намотував кола в біговому темпі, а щойно помічав одного з них, пришвидшувався, щоб випередити. Із тим дощем біганина болотом скидалася на купання в басейні. Я обожнював цей звук барабанного дробу, таке собі «хлюп-хлюп» від кроків розмоклою землею. Я переплюнув свій давній рекорд. Кола я не рахував. Дві години без передиху. Спинявся, якщо зачиняли сад або ж я був на межі виснаження, коли серце калатало на повну, аж у скронях, а ноги тремтіли. Я повертався, вимоклий до кісток. Відповідав уривками слів. Мився під шпарким душем і зачинявся у своїй кімнаті. Зрідка приходила Жульєтт і сідала на ліжко. Говорила про все і ні про що, але не ставила жодного запитання про Каміллу. А дівчина не полишала моїх думок. Непросто керуватися здоровим глуздом, адже люди не владні над своїм мозком. Я неодноразово хотів піти до Фенелону. Побачити її. Поговорити з нею. Але щоразу відкидав геть такі думки. Це було ні до чого. Перебіг подій змінити неможливо. Як і перебороти долю. Коли ставало зовсім нестерпно, я пришвидшувався. До втрати дихання або до того, як голова врешті здасться, облишить мене в спокої. Чи можна зазнати серцевого нападу в сімнадцять? Що більше я налягав, то більше думав про неї. Я ридав. Потреби ховатися не було. Ніхто не помітить сльози під дощем. Скільки кіл дають забуття?

Я зігнувся вдвоє. Легені палали. У боці кололо. Я відсапувався. Плювався. Переводив дух. Накрапало. Відчуття листопада в розпал червня. Я був біля безлюдних тенісних кортів. Випростався. Там стояла вона. Навпроти мене.

— Що ти тут робиш?

— Тебе шукала.

— Чого тобі?

— Слухай… відтоді… я хотіла… я…

З її одягу й волосся стікав дощ, обличчя було напруженим, очі почервонілі. Нижня губа тремтіла.

— Мішелю, я більше так не можу.

— Повір, у мене теж не все чудово.

— Мішелю… поїхали.

Я не розумів, що вона мала на увазі. Розтулив рота спитати: «Що?» Не посилив жодного звуку.

— Їдьмо негайно. Лише удвох.

— Куди ти хочеш поїхати?

— Неважливо. Далеко.

— До прикладу?

— У країну, де ніхто нас не знайде, де ніхто й не шукатиме.

— Такої країни не існує.

— В одну із Індій[190]. До Америки. На край світу.

— Хочеш сказати: поїхати назавжди?

— Так. Саме так. Ми ніколи не повернемось.

— Не знаю, що сказати.

— Ми завжди будемо разом. Ти цього не хочеш?

— Звісно, хочу.