П'єр Паоло Пазоліні - Нафта

цього разу не з Півдня, але він сумирний, незграбний, з долини По. В абсиді виднілася лише запона чорного відтінку з крупними зірками й набалдашниками на спинці трону.

Нотатка 118

ГОДОАРИ

— Шукаючи місця, де переночувати, Карло (названий по-новому) бачить свіжі випорожнення (мухи допомогли).

— Спить (у ліжку, в якому відчуваються прадавні пахощі села), він бачить жахіття: той, кому належать ці випорожнення, може виявитися ворогом, убити його тощо.

— Занурюється у глибокий сон, а вранці просинається так, ніби жахіття здійснилося — Це хлопець років 15 чи 21—22-х тощо. Тунін (по-п’ємонтському) — стає провідником Карло до Турина — не говорить і нічого не розуміє, він напівбожевільний (як хлопці з притулків) тощо.

Нотатка 119

ГОДОАРИ

Уранці все блищало від замерзлої роси; над літньою жовтою акацією навіть висів невеличкий туман. Йдучи утоптаним шляхом, спочатку чоловік дійшов до кількох кукурудзяних полів, а потім знову вийшов на нерозорану рівнину. Знову пустка: місце, куди ніколи не доходили люди чи яке люди вже покинули.

Останні окультурені рослини, здичавівши, утворили непрохідний ліс. Ще не всі земельні наділи заросли. Ще не всі рівненькі виноградники й акуратні тополеві гаї, не всі мережі каналів чи довгі греблі щезли. Але через це первісне спустошення колись, ще зовсім недавно, такої знайомої рівнини, яке стрімко знову заволоділо нею, здавалося ще гнітючішим.

Рослини, з якими людина протягом стількох століть успішно боролася, дозволяючи їм рости лише у місцях, які не могли прислужитися, де вони, тісно співіснуючи із запиленим сонцем, сутінками й брудом, увічнювали свою нездоланну життєздатність, тепер потихеньку зажили по-справжньому, повсюдно розрісшись, ніби злостиво тріумфуючи, й лише неозорі простори та тиша стримували їх ніби у величному спокої. Кропива, пирій, ххх та ххх простягалися довкола, куди сягає око, забиваючи колись фруктові та садові рослини: вони були настільки ж величними, як ранок та його ясне світло.

Безживний ліс, в якому росли лише старі рослини долини По, простягався до берегів річки неподалік чи до вервечки пагорбів, але, так само, як і в самому серці Африки, відчувалося, що далі все буде таким самим, навіть за обрієм усе буде настільки ж крижаним і бездоганно самотнім. Зловісно перепліталися рослини, які, цілком довільно, то там, то тут, наче залишки марення зберігають колишній образ: вишукана оздоба з виноградної лози, парасолька з дубової крони поміж горіхами, верба в очереті, чорний схил пагорба, порослий каштанами на тлі далеких схилів насичених, яскраво-яскраво блакитних гір, що здіймалися вервечкою, жовтий гребінь на тлі коричневих скель, густо порослих зеленню, й здавалося, що це переплетіння безкінечно простягатиметься перед очима, куди б вони не звернули свій погляд, шукаючи колишню дійсність. Не покидало відчуття, що ця пустка не закінчується пагорбами Вецолано[329] чи Монтільо, ані рівниною у Пойріно, Карманьолі, Кармін’яно чи Айраска, ані біля крайніх скель Альп, освітлених спереду пучком світла, чи над Джавено, Авільяною чи Віу, а незмінною розтягнеться на десятки й сотні кілометрів уздовж струмка Кісоне чи річечки Дора Ріпарія, аж до крижаних вершин чи уздовж притоки Вараїта чи річки Маїра аж до провінції Кунео, а тоді до річки Стура, далі у провінцію Лігурія і, врешті, до моря; а тоді, за Монферато, знов аж до тих місць, де колись здіймалася Алессандрія, Нові, Тортона, П’яченца, від річечки Борміда до струмка Стафора, захоплюючи в свої обійми хіба що кілька римських руїн, що існували за століття до цивілізації, яку поховала ця пустеля, котра відродилася, повернувшись до своїх першоджерел.

Нотатка 120 ˂

ГОДОАРИ (IX)

Хай там як, а помалу ця «waste land»[330], яка попервах мала обриси, врешті-решт стала безформною. Вона стала нічим. Це була лише видимість, речовина, розлоги. Невідома земля, вкрита травою, убогими обідраними деревцями, неспроможними через свою жалюгідність нести ˃ трагізм ˂; водойми, ніби ледве прокреслені, так, аби лиш ними могла текти вода; безмежні великі луки, які все одно ніби не мають широчіні, насип свіжих земель, покинуті ще до того, як вони отримали призначення; насипані греблі, зроблені до половини. Врешті, спочатку показалося безмежне звалище, яке було ніби ровом, викопаним у землі; звідти тхнуло різко, так, що несила було дихати; блищали скляні слоїки, а також пластикові ˃ тьмяніші ˂ баночки; чимало відходів спалили, залишивши спустошену просторінь, укриту попелом; а решта досі горіла. Вогонь потріскував, згасав чи несподівано знову спалахував від поривів смердючого вітру в цілковито непорушній тиші.

Згодом скраю цього безмежного звалища показався квадратний горб із вугілля чи жужелиці ˂, частина його була чорна, а частина — білувата, мабуть, це залежало від того, як падає світло; та хай там як, а це був колір смерті, повторюся, це були барви справжньої смерті, безформної.

З цієї височини виднівся розлогий, безмежний Турин, який майже досягав підніжжя гір, що правили темним тлом для прадавньо-білуватих міст, котрі з’являлися одне за одним.

Нотатка 121

НОВІ ОКОЛИЦІ

На безформній рівнині постали перші будинки; вони були величезні, білі, ідеально рівні, стіни, обпечені палючим сонячним промінням, засліплювали, а безкінечна низка зовсім однаковісіньких балконів заплямовувала її маленькими сухими, убогими, однаковісінькими тінями; стіни в тіні були чорні й блискучі, як величезні прямокутники. Ці великі багатоквартирки, розкидані неоднорідними, але рівномірними скупченнями навколо дворів, обнесених мурами, були ніби близнюки. Скрізь повторювалася одна й та сама форма; зрештою, вона, цілком тотожна, повторювалась й у всіх скупченнях поблизу. Ці скупчення осель були ніби сузір’я, які у спустошеній пустелі діставались сузір’їв, котрі розташовувались щільніше. Але тиша тут була не менш непорушна, ніж у пустелі. Величезні дворища, зроблені з неякісного матеріалу, — бетону, окропленого задля того, щоб він був подібний до мармуру, цегли, яка здавалась несправжньою, — були цілковито порожніми. У деяких лише стояли замислені жінки, тримаючи в руках білі напівпрозорі поліетиленові чували й виступаючи темною тінню на металевих стінах. Вдалині, здебільшого на тому боці дворища, між стінами огорожі та сухою зрошувальною канавою, вщерть повною сміття, за якою знову простягалася пустка, виднілися мовчазні діти.

Нотатка 122

НОВІ ОКОЛИЦІ

(Продовження)

Перш ніж остаточно щільно скупчитися одна біля одної у місті, яке вигулькувало у сірому сонячному світлі (яке поволі, що вище піднімалося, позбавлялося своєї яскравості та сили), серійні фортеці через певний час ставали не такими частими, й знову починалася пустеля. Правда, через цю пустку простягався асфальтований шлях. Але узбіччя його були облуплені, й почасти їх укривала земля з рівнини чи сміття. Час від часу цю пустку перетинав якийсь струмок із чорною та смердючою водою, а по