П'єр Паоло Пазоліні - Нафта

були чіткі сліди від ніг та ххх ххх ххх колючки. Хай там як, але більше нічого, окрім хіба цієї безперечної вказівки, не свідчило про те, що у цьому місці супокій не такий, як у дикій природі, коли вона залишається на самоті сама з собою.

У фруктових дерев, які ніхто не обрізав десятки, а може, сотні років, гілля було покручене, з надто густим листям, на ньому висіли дрібні плоди, які ледве можна розпізнати; крім того, росло їх мало й абиде, у заростях ожини, й здавалось, ніби разом з кропивою вони намірились мало-помалу вкрити геть-чисто всю рівнину. Натомість, за заростями тієї-таки ожини, густої та твердої як залізо, за смугою низької зеленої трави, поміж якою, певно, ріс цикорій та овочева валеріана, виднілася друга вказівка, від котрої серце просто не могло не облитися кров’ю, а з очей не могли не потекти нестримні сльози: це було маленьке кукурудзяне поле, посеред якого рядочками ріс виноград, і на ньому непомильно відчувалася ˂ ˃ людської руки.

Нотатка 115

ГОДОАРИ (VI)

Незабаром у траві показалася ніби стежина, ба навіть утрамбована дорога.

Проходячи коли полем, порослим люцерною, а коли крізь зарості липи та жовтої акації, доріжка вийшла на ширший шлях, який, втім, теж був ніби з утоптаної сльоти, яка висохла за кілька днів, коли стояла гарна погода.

Уздовж узбіччя дороги протікала зрошувальна канава зі стрімкою, дивовижно прозорою зеленою водою.

Виднілися навіть найдрібніші листочки водяної зелені, що росла на дні, яку часом колихало течією, а часом вона була щільна та зелена-зелена, як мох.

Скоро над канавою, яка й надалі протікала уздовж дороги, оперезана липою та жовтою акацією, показався місточок.

По містку простяглася утоптана дорога, але під ним склепіння було аркове, цегляне. В арці в дивовижній прохолоді стрімко тік струмок; тепер він не був ідеально одиноким, адже і під містком, і біля надзвичайно зеленого краю берега плавали качки, поринувши у свої справи так зосереджено, що не збиралися ні на що від них відволікатися. Час від часу вони лопотіли незграбними білими, сірими з перлиновим відтінком чи мишасто-сірими крилами, й синє забарвлення на головах навколо маленьких оченят виблискувало, ніби сапфіри.

Нотатка 116

ГОДОАРИ (VII)

Вечір спустився майже раптово, чи принаймні сутінки, які тут, в оточенні густої рослинності, насиченої вологою, здавалися навіть ще темнішими. Уже був час, коли десь по сусідству мали б почати дзвонити у дзвони. За містком закінчувалася довга стіна з лип та жовтої акації, а за нею виднівся високий цегляний мур із широкими дверима посередині. Двері були причинені. Та як наближаєшся туди, з-за муру, із садиби чулися голоси, чи, принаймні, так здавалося. Слова були нерозбірливими, чулися лише інтонації. Говорила жінка, говорила дуже віддаля, мабуть, з протилежного боку будинку, який, певно, виходив на відкриту рівнину; вона щось прокричала, а потім заговорила спокійніше й замріяніше, ймовірно, жінка пішла з балкона, з якого виглядала, всередину будинку. Невдовзі, мабуть, не відповідаючи жінці прямо, але продовжуючи заведену нею розмову, почувся хлопчачий голос, одночасно голосніше гримнув владний чоловічий, то, безперечно, був батьків. Хлопець гигикнув і замовк. Заскавчав пес. Потому знову все затихло. У цей час селяни поверталися додому з полів, складали реманент, ішли митися й розчісуватися до насоса, що стояв біля великого чана, з якого поїли худобу, у той час як той, до кого сьогодні дійшла черга, йшов поратися у хліву, а решта розходилися по кімнатах, аби перевдягтися; може, вони збиралися піти в село, а може, не піти, а поїхати велосипедом, а можливо, посидіти у дворі увечері в компанії друзів, які живуть в інших садибах. Це була година, коли в давнину жінки о цій порі готували вечерю, у вікнах виднівся вогонь у темних пічках, розносилися сильні пахощі смажених злакових, а діти чекали саме цієї миті, аби додати роботи, змушуючи матерів чи сестер підзивати їх до себе чи влаштовуючи між собою сварку…

Досить було лише трішки штовхнути причинені двері, аби опинитись у садибі на тому березі, через місток. Але перед самими вхідними дверима, крізь щілину у масивних і потертих віконницях показалося дещо, що у певному сенсі було дивовижею: посеред двору росла величезна шовковиця, заввишки щонайменше у три чи чотири рази більша за маленькі шовковиці, які колись рядочком висаджували коло полів чи садили для того, щоб підтримувати ряди виноградної лози. Її густе листя, зібране у заокруглений ххх, мало таке насичене темно-зелене, яскраве забарвлення, що аж засліплювало. Можливо, наa[325] тих ххх збиралосяb[326] надлишкове сонячне світло, освітлюючи собою двір навколо, його галереї, навіси, цегляну бруківку, котрі вже занурилися в темряву

Нотатка 117

ГОДОАРИ

Певна річ, ті голоси лише вчувалися; мабуть, то було пташине щебетання або голоси якихось тварин, адже в садибі не було жодної душіa[327]. Так само, як і вхідні двері, решта дверей у маєтку теж були причинені, а деякі навіть було повибивано, й пороги здавалися тьмяними отворами. Кухня, — завбільшки з житницю, де проти стіни, що виходила на рівнину двома величезними вікнами праворуч та ліворуч, крізь які проникало всередину останнє зелене сутінкове світло, стояла плита, — була порожньою. Долівка, вимощена цеглою, нерівна й розбита; піддашшя — ххх. У горішні кімнати заходили ззовні, сходячи нагору дерев’яними сходами, які вели на довгий балкон, але сходинки на тих сходах уже повигнивали, й зійти нагору змоги не було. У самому кутку двору виднілася церковна стіна із гострокутним фронтоном[328], коштовними дверима п’ятнадцятого століття, а над ними — груба й коштовна розета. Тут теж віконниці були гнилими й розчиненими, а засувка просто висіла. Всередині було темно, проникало лише слабке зеленувате світло з рівнини, яка розташовувалася позаду двору, що, мабуть, виходив на захід.

Коли очі призвичаюються до темряви, — в якій ще трапляються бліді проблиски понурого світла від сонця, що заходить, котре марно — дорогоцінно-яскравим небом, яке ледь палахкотить на обрії, — обіцяє багато погожих днин, на стінах вдається розгледіти потерті залишки фресок. Їх уже давно понівечили, але після остаточного знищення ще залишилися поодинокі уламки: обличчя святого у ракурсі, видно високу вилицю, чоловік мав погляд смаглявого шляхтича, мабуть, приїхав із Півдня, як не походив звідти, то, принаймні, проповідував там безголове тіло мадонни, укрите мантією кольору прусської лазурі, яка вицвіла на колінах і то там, то тут спадала симетричними зборками. Вівці та пес на зеленому клаптику лугу, на тлі якого на передньому плані вимальовується обличчя вірянина: