П'єр Паоло Пазоліні - Нафта

їхніх бережках пливло сміття, яке ніби хто розклав певною рукою, аби надати йому незворушності, вічності: вона зухвала на обпалених сонцем берегах та журлива в тіні. На одному з місточків, який пролягав через останню широку смугу пустелі, схилившись над своїми мотоциклами, непорушно стояли підлітки, зодягнені у неприродно яскраві, ніби для свята, сорочки та штани. Потім вони зібрались у гурт, завівши свої мотоцикли, які розлючено загуркотіли, й піднявши передні колеса так, ніби намірились їх осідлати. Вираз на їхніх обличчях був відсутній, вони були бліді, погляд метушився або спрямовувався зовсім в інший бік. Через волосся, яке було коротко вистрижене на чолі й дуже довге на потилиці, спадаючи аж до плечей, у них наче був якийсь смішний та зловіснийa[331] жіночий фетиш. Незабаром вони зникли. Й на тому останньому відрізкові пустелі залишилася лише самотність, наповнена смородом нечистот, через який неможливо було дихати. Трохи далі, змішане з попереднім, розташовувалося ще одне сузір’я із старих сільських хат, яке було ніби зразками житлового будівництва з іншої галактики. Будиночки були пофарбовані у червоно-жовтогарячий колір, хоч штукатурка вже вицвіла й облупилася; дах був із жолобчастої черепиці, вкритий плямами моху, а біля внутрішньої стіни, що виходила на стодолу, від якої наразі лишився лише невеличкий лужок і де на білій засохлій землі росла дивовижно зелена трава, розташовувалися сходи, зроблені з дерева та заліза, які вели ізсередини на горішні поверхи, переходячи у балкон завдовжки на весь будинок. Двері, що виходили на цю галерею, геть усі були зачинені, але у тих старих будиночках мешкали люди. На траві гралося двоє чи троє дітлахів, а на балконі сидів дід. Він був темношкірий, а очі, як щілинки, блищали. Між чорнуватими, вкритими білим пушком зціпленими щелепами, виднівся чуттєвий рот. Чоловік був дрібнотілий, але тіло у нього було сухе й треноване завдяки праці. Очі його світилися ніби аж надто виразно, навіть тоді, коли він був на самоті; мабуть, вони світилися від радості, яку відчуває людина, котра вважає себе підлеглою, коли думає про нікчемність власного існування; а може, від чарівної усмішки, якою всміхається незваний чи зневажений гість, котрий не може прилаштуватися до звичаїв товариства, в якому перебуває, невеличким блазнюванням випрошуючи розуміння; або таке: світло тих очей гидке й жорстоке, як у молодого бандита, котрий раптово зістарівся, та, втім, не відмовився від свого тепер уже впливу, як у батька чи жалюгідного старійшини, який уже не розмовляє, своїм мовчанням замовчуючи речі, що їх світові знати не слід.

Нотатка 123

НОВІ ОКОЛИЦІ (III)

Показалася кінцева зупинка автобусів, наразі у світі річ дужеa[332] давня. От лише водій та кондуктор, чекаючи своєї черги, не обмінюються жартами, як це зазвичай роблять прості люди. Вони стоять біля свого нового й блискучого автобуса суворі, наче чиновники. Вони не відчувають смороду сміття, що досягав аж сюди через засмічені бережки канави, яка протікала за старезним, жовтим будиночком застави[333], котрий наразі вже не використовувався й обвалювався; бліді й зосереджені чоловіки з довгим волоссям, яке закривало шию, видніючись з-під старих робочих кашкетів, палили. Вони ніби промовляли, що їхнє справжнє життя протікало десь в іншому місці. У ньому була своя вишуканість, амбіції й тривоги, які не мали нічого спільного з роботою. Навіть люди, які у натовпі чекали на прибуття чи відбуття автобусів, поводилися так само непривітно. Втім, те, що ніщо не могло порушити їхню зосередженість, можна пояснити завзяттям, з яким вони виконували свої щоденні обов’язки. Ця робота наділяла їх певною гідністю, до якої вони не були готові настільки, що це було навіть схоже на невинну зраду: слухняність найманих убивць переродилася в них у спільництво, через яке вони ставали зухвалими й знеохоченими. Прийшли в одному гурті молодь, чоловіки та жінки, як товариші, а з ними й трохи галасу та радості. Але все це були умовності, яких вони навчилися з телевізора. Дехто з них, стоячи поряд з блискучою, як дзеркало, малолітражкою, навіть намагався поводитись, як у рекламі чи то автівок, чи то одягу, чи то якихось аксесуарів. В очах було настільки всеосяжне щастя, що воно ставало на заваді будь-якому іншому почуттю, яке б не було частиною улюбленого й безальтернативного взірця; та через те, що це всеосяжне щастя було удаваним, неприродним, у глибині цих очей все одно проступала тінь сорому й страху. Слова, сповнені радості, насправді були силуваними. Але на це ніхто не зважав. Тому увесь загал грав свою роль бездоганно.

Люди, які стояли на цій зупинці, чекаючи на автобус, були ніби взірцем, який дорогою у місто повторюватиметься не десятки, не сотні і не тисячі, а десятки тисяч разів. Сузір’я багатоквартирок були щільно повпихувані одне в одне, і єдиним, що розтиналоb[334] ту щільну поверхню, були мости через вулицю, спостережні пункти над безладдям, по яких несамовито літали тисячі автівок та вантажівок. Вже стояла пізня ранкова година й сонце ніби зникло за завісою.

Нотатка 124

НОВІ ОКОЛИЦІ (IV)

Майже всі ті люди (якби за ними спостерігала особисто не зацікавлена людина, з’являлися ніби у щойно відкритій дійсності) поспішали у центр міста, бо туди їх кликала робота, котра давала їм достаток і наділяла їх отим сонним виглядом. Якщо людина нікуди не поспішала, йдучи своєю дорогою, їй було б зручно спостерігати за тим, як насправді розвивається та діє те марево, частиною якого вона була. Власне, його дію та розвиток можна було описати, послуговуючись низкою заперечень: ці люди вже були не такими, як колись, ці люди вже не були по-бідняцькому чистими (хоч і не зі своєї волі), вони вже не відчували прадавньої поваги, вони вже не мали прадавньої жаги бути вільними, вони вже не створювали власну модель людини, більше не протиставляли власну культуру культурі тих, хто господарював, вони вже не розуміли, яким священним є смирення, вони вже не знали мовчазного прагнення до революції. Жодним з цих заперечень не можна нехтувати.

Усе це виражалося в їхній зовнішності, стилі життя, в їхньому тілі. Несподівано у зворотному напрямку з центру міста на околиці, чи то з одних околиць до інших, посунув потік людей, справжнє нашестя. Ці робітники поверталися з фабрик. Гуділи сирени; якийсь дзвін, що досі зберігся, дзвонив полудень. ˂

Нотатка 125

ФАШИСТСЬКА ДЕМОНСТРАЦІЯ

˃ Карло повертається додому. На другий поверх будинку на вулиці ххх. Мати та сестри, К’яра, Емілія та Наталія, видаються йому ніби застарілими химерами. Інцест,