Міленко Єрґович - Іншалла, Мадонно, іншалла

назустріч один одному Якіша Матутін із Заостроґа і Дабіша Стєпанов з Попова поля, щоб ніколи не побачитись, не познайомитись, хоча доля зведе їх одне до одного ближче, ніж будь-коли з будь-яким чужинцем.

Але дозвольмо галерникам веслувати, з обома ми вже познайомилися, і про обох, хоч у наш час вони так само мертві, як і всі інші, ми вже знаємо все. Залишмо у спокої і П’єтро Доменіко Санктіса де Венетто, що керує душами на хварській галері. Час розповісти дещо про четвертого, чиїм життям ми продовжимо цю історію. Його звати Мехмед Дука, але на славетному турецькому флоті він відомий як Мехмед Скадранин. Арнаут за народженням і вихованням, він погано говорив турецькою, але його знання моря й морських звичаїв, штормів та вітрів, а також того, на що може перетворитися кожен окремо взятий вітер, було широко відоме. З Мехмедом Скадранином не могло статися так, щоб морська негода заскочила флот зненацька. Коли ще море було спокійне, як розлита олія, а небо чисте, як дитяча щічка, він казав, що треба шукати прихистку, тихої гавані чи бухти, бо залишилося тільки дві години до справжнього пекла. Рівно за дві години, ні хвилиною раніше, ні пізніше, небо зливалося з морем, гуркотіли громовиці і прощалася з життям кожна жива істота, яку Аллаг не наділив здатністю дихати під водою.

З цієї причини Мехмед Скадранин ніколи не командував кораблем, торговим чи військовим, і нікому навіть не спадало на думку поставити його на чолі флоту. Султан не удостоював його високого звання, і військовою славою він себе також не вкрив. Але поважали його від того не менше, тільки пошана, якої заслужив, була дещо іншою. Мехмед Скадранин був містиком, чия сумнівна віра не борониться, бо завжди підтверджується живою правдою, він був гафізом моря і евлією цілком особливого кшталту. Кораблі, на яких плавав Мехмед, приходили пізніше, але не тонули. Він нехтував наказами, якщо блискавки й вітри розпоряджались інакше, але під його керівництвом не губилися судна з дорогоцінними вантажами шовку й прянощів, і не гинули люди. Розум таких, як він, визнають завжди, поки в державі панує здоровий глузд і порозуміння, поки у владних головах не бракує й власного розуму, а в серцях — справжнього спокою. Того спокою, без якого не вирушають на війну.

Однак Алі-паша зробився пихатим, захопився думкою, що його флот панує над кожною краплиною Середземного моря — від турецьких берегів і доки йому заманеться; тому він зрікся Мехмеда Скадранина, його надмірної обережності й прислухання до моря, і, замість тримати арнаута коло себе на флагманському кораблі, спровадив його командувати найгіршою з усіх галер великого турецького флоту. Окрім Божої допомоги — а її він матиме, якщо стоїть на правильному шляху, — Алі-паша у своїй адміральській справі більше не потребував посередників та радників. А найменше він потребував Мехмеда Скадранина, вічно підозріливого й похмурого чоловіка, чиє товариство було неприємним, і також не потребував тяжкого смороду, який той поширював довкола себе. Арнаут потерпав від якоїсь дивної хвороби, що розмалювала йому шкіру малиновими плямами, і скільки б не мився — завжди смердів овечим послідом, чаплями і гнилим очеретом Скадарського озера. Якщо він прокидався у гарному гуморі, та ще й усміхався на додачу, що траплялося не частіше, ніж раз на півроку, плями зникали, а разом із ними й Мехмедів запах. Але бували й дні, коли Мехмед похмурнів дужче, ніж зазвичай, і тоді весь аж наливався малиновою барвою, а тіло його випромінювало ще принаймні з десяток інших запахів: мертвої озерної риби, що плаває на мілководді, незнайомих людей і дітей, з чиїх губ скрапує материнське молоко, дерев’яних діжок і випраних лляних сорочок, та ще й часом смердів Мехмед Скадранин фореллю, яка вистрибує з води й поширює в повітрі короткий та яскравий запах свого існування. Його багато разів оглядали стамбульські лікарі, прописували бальзами, які не допомагали, і молитви, які, вочевидь, не долітали до Аллага. Так тривало, доки один єврей із Бітоли не сказав йому, що від такої хвороби є тільки один лік. Вирушити туди, звідки походять його запахи, і дочекатися близької смерті там, де ніхто їх не помічатиме. Мехмед Скадранин його не послухав, і не тому, що не хотів, а через те, що йому, так само як і цим рабам, судилося решту життя пробути на кораблі.

* * *

П’єтро Доменіко Санктіс де Венетто наказав прив’язати камінь до шиї матросові Якову Мандарину і кинути його в море. То було на сьомий день плавання. Море розходилося, ніби ведмедиця, коли серед зими дме південний вітер і розтоплює сніги в горах; і так само розігрався у П’єтро шлунок. Він стояв на колінах, перехиливши голову через борт, і мав тривке враження, що його душа віддаляється від тіла, щомиті ладна шубовснути в темну воду. Яків стояв над ним і щось говорив якоюсь химерною тубільною мовою. П’єтро не розумів його, й просто хотів, щоб той пішов, але Яків Мандарин присів коло нього, поклав руку йому на шию і засміявся. П’єтро чув це чітко, сумніву бути не могло.

Тепер матрос стоїть перед ним, плаче й благає у П’єтро пощади.

— Він хотів сказати, що не можна дивитися в море, коли вам млосно, не можна ставати на коліна, — перекладав Алач.

— Він сміявся, — тихо відповів П’єтро, — він не смів із мене сміятися.

— Але вони майже завжди сміються, — Алач намагався врятувати матроса.

— Його сміх не від Бога, — коротко підсумував венеціанець і показав рукою, щоб Якова Мандарина кинули в море.

Так і зробили, проте камінь виявився недостатньо важким, і матрос виринув, тримаючи каменюку під водою в руках, благав його витягнути, але за кілька хвилин таки потонув.

Тієї ночі П’єтро палко молився за душу матроса. На галері запанували спокій і тиша, люди дивилися собі під ноги, на нього — ніколи, і не торкалися його, боялися. П’єтро Доменіко Санктіс де Венетто був задоволений, та на його совісті все ж лежав чималий тягар. Але якщо це правда — а схоже, що так і є, — що матрос намагався допомогти йому, і сміявся лише від своєї примітивної природи, тоді він потрапить у рай як перша жертва битви, що чекає на них попереду. Від того дня П’єтро, коли йому ставало млосно, дивився лише в небо.

Тільки на десятий день плавання Мехмед Скадранин звелів узяти рабів у кайдани. Доти вони, всупереч усім правилам, веслували як вільні люди, а коли заходили в якусь