Міленко Єрґович - Іншалла, Мадонно, іншалла

якщо той не зізнається, що накоїв і як у рабство потрапив. Насамкінець згадав і про киплячу смолу, на що раб відповів, що в смолі його вже хотів скупати такий собі Рамізбеґ, але це була б не найбільша біда, якби той не вимагав, щоб смоли націдила його родина, яку порубав би у разі непослуху. А в нього ж були тільки мати, батько й сестра, де б вони стільки смоли знайшли, поскаржився Абдулах Абдулаху.

— А ти, може, мав ще якесь ім’я перед теперішнім? — сяйнуло в голові работорговцеві.

— Так, ясний пане, я звався Дабішею.

— І яке з двох імен тобі миліше?

— Абдулах, Аллаг ілялаг!

— Гаразд, — сказав ефіопський работорговець Абдулах, — якщо це ім’я тобі миліше, я не зможу продати тебе у славетний флот Алі-паші, щоб ти сидів на галері в кайданах і веслував, поки душа з тебе не вилетить. Ти не вбивав, не крав, не програв свого майна і не виставив самого себе в заставу за борг, натомість із власної волі прийняв іслам. Той, хто мені тебе продав, — дурисвіт, але й із ним я нічого не зможу зробити. Я дорого за тебе заплатив, а ще додай сюди бальзами й мазі, що коштували мені як чверть доброго раба, і зрозумієш, яких я зазнаю збитків. Зрозумієш, якщо маєш розум, — повторив Абдулах і подивився рабові в очі.

Той і далі привітно усміхався, і в ньому не було ні крихти злості. Наче він геть забув про монгольський батіг або дотримувався думки, що все те з Божої волі, як і все решта — його доля, жереб, талан… чи як іще такі нещастя кличуть. Той раб на ім’я Абдулах, один із багатьох, які звуться так само, як він, бо раніше звались інакше і належали до іншої віри, нагадував йому одну сироту із Дамаска. Її звали Дана, вона була християнкою і не мала жодної рідної душі в місті. Мабуть, її тут покинули, бо мала вона розум п’ятирічної дитини, що, безсумнівно, ганьбило родину; це особливо ганебно для тих, кого, як християн у Сирії, і так небагато; тож Дана блукала ринком, чекала, щоб хтось її нагодував, а якщо випадав день жорстоких сердець або невдалої торгівлі, вона їла покидь чи шукала в собачому посліді траву та рештки неперетравленої бамії[150]. На відміну від решти юродивих чоловіків та жінок, дітей у тілах дорослих, різноманітних вигнанців та збоченців, яких Абдулах зустрічав у своїх подорожах, Дана була красунею, очі в неї завжди світилися — радістю або тугою, залежно від того, який був день, і навіть сморід, який вона поширювала, здавався не таким страшним, і чорне вбрання її не надто різнилося від убрання решти християнських жінок. Але про життя, у вирі якого вона опинилася, Дана не знала нічого і не вміла розповідати про те, що діялося довкола неї. Уміла сказати, що вона хоче їсти й пити, коли ж її годували й поїли — вона дякувала однією з десятків християнських молитов, які знала напам’ять. А якщо їй казали, що сьогодні вона не отримає ніякої їжі, Дана складала руки, з усмішкою кланялася й казала: «Іншалла, Мадонно, іншалла!». Декого вона дратувала, побожні вірили, що нею верховодить нечистий, і боялися до неї доторкнутися, декому вона все ж подобалась, але ніхто не розумів — та й не говорилося про це на ринку в Дамаску, хоча там говорилося про все, — як Дана з усіх можливих речей навчилася тільки молитов, і що означають оті її слова — «Іншалла, Мадонно, іншалла». Абдулах здогадувався про причину, але нічого не міг знати напевне. Перш ніж зректися її, привести однієї ночі на ринок і покинути тут, як покидають котячий приплід, родичі пробували розбудити в Дані розум, змусити її серце дорослішати, тому вчили її молитов і винагороджували за це їжею. Але все дарма. Бог великий, для них так само, як і для нас, але він ніколи не перетворює ні метелика на орла, ні зернину на перлину, отак і Дану не перетворив на дорослу жінку. Ганьба була надто великою, і рідні мусили її залишити.

Дану нагадав йому й убогий Абдулах, тому хазяїн зглянувся над ним і запропонував йому вибір. Або ж він прийме ім’я, отримане при народженні, хай яке воно йому немиле, і тоді він продасть його на флот Алі-паші, де раб добре їстиме і житиме, допоки буде веслувати, або залишиться Абдулахом і лишиться при Абдулахові, щоб служити йому, коли Латіфа забажає лягти з чоловіком, а поруч не буде іншого великого й сильного раба. Якщо вибере перше — проживе ще місяць, шість місяців чи шість років, поки не втратить сили або поки галера не потоне, але на твердій землі більше ніколи не опиниться, ні живий, ні мертвий. Якщо залишиться зі своїм паном — матиме усе, чого потребуватиме, значно більше, ніж зазвичай мають раби, хазяїн може навіть запропонувати йому молоду рабиню, щоб той ліг на неї; та коли в Латіфі прокинеться пристрасть, він муситиме вкластися на дубові балки й терпіти удари стільки, скільки буде потрібно. Але вже не монгольським батогом, найжорсткішим з усіх, а бедуїнським, м’яким, що обвивається довкола тіла, наче та змія, і під яким рідко репається людська шкіра.

— Ясний пане, моє ім’я — Дабіша! — сказав Дабіша, і усмішка не зійшла з його обличчя.

За кілька днів по тому він був уже на галері Алі-паші, одній із найгірших, із тих, на які не відправляють героїв і ґазій, а засилають доходжалих матросів, п’яниць та порушників спокою, і де веслують ущербні раби. Кульгаві, сифілітичні, слабосилі, непокірні африканські мурини, часом якийсь герцеґовинський збитошник, якому ракія відібрала розум настільки, аж він напав на турецький будинок, а також відчайдухи і єретики всіх мастей, які часто не відрізняються від тих, хто повинен кораблем керувати, а потім вступити в бій з гяурами. Мало вторгував Абдулах за Дабішу, менше половини від того, що заплатив Рамізбеґу, але не було б і того, якби Дервіш Зейтіноґлу віддавна не боргував йому послугу, тож на свою відповідальність і на шкоду Алі-паші прийняв раба, який і справді виглядав сильним, та спину мав усю в живих ранах, і якого, цілком ймовірно, на півдорозі доведеться кинути в море.

* * *

Того ж тижня, ранньої осені року Божого 1571-го та 949-го року за Гіджрою[151], можливо, навіть у той самий день і ту саму ранкову годину, повеслували з двох кінців Середземного моря