Анні Кос - Кохання по-королівськи, або Не гай мого часу!, Анні Кос

Марсе́ла, море, марсала́. Бонус.

У повітрі пахло сіллю і водоростями, над поверхнею моря кружляли білі чайки, пасажири магоплава чинно прогулювалися верхньою палубою, милуючись сонячними відблисками на маківках хвиль і віддаленою береговою лінією. Для найзавзятіших любителів свіжого повітря навіть встановили кілька навісів зі столиками і кріслами, сплетеними з білої лози.

— Сонце в цю пору року нещадне, — щебетала золотоволоса сирена своєму кавалеру, кидаючи ревниві погляди на леді в сукні кольору марсали, що зайняла одне з таких затишних місць для відпочинку. Утім, на леді косилися майже всі. Дами — з тихою заздрістю, а кавалери — з відвертим інтересом. — Підемо до того борту, зараз будуть мілини, кажуть, там видно риб, а за мілинами почнеться дивовижна глибина. Ах! Море, пригоди, це так інтригує, — манірно проспівала сирена, практично повиснувши на лікті свого супутника та відтягнувши його вбік. 

Леді ж заплющила очі і вдихнула на повні груди.

— Тут таке повітря, — тихо зауважила вона. — Лише тиждень подорожі, а я немов наново народилася. Хто б міг подумати, що столиця виявиться тією самою золотою кліткою, про яку всі мріють, але не бачать у себе під носом? 

Вона розплющила очі й подарувала променисту посмішку своєму супутнику, потім перехилилася через столик, спіймала його руку та ніжно стиснула кінчики пальців: неможливо відвертий жест, який більше пасував би подружжю, ніж леді та її секретарю. Утім, уперше за дуже довгий час їй було абсолютно байдуже, хто і як оцінить її поведінку. Чоловік у відповідь підхопив її долоню і підніс до губ, пестячи шкіру крізь тонке біле мереживо рукавичок.

— Йєнсе, на нас же дивляться, — видихнула леді, присуваючись до нього ще ближче.

— Не сумніваюся. Мені заздрить кожен чоловік, а тебе ненавидить кожна жінка на цьому магоплаві. 

— Навіть та поважна гномка біля шлюпок? — посміхнулася леді.

— Особливо вона. І солодкоголоса сирена, що дає концерти вечорами, і товста дружина банкіра Брауні, і навіть чарівна морська розбійниця, яка за незрозумілим для мене збігом обставин називає себе помічницею шкіпера. Тебе це турбує?

— Анітрохи, — вона трохи прикусила нижню губу. — Мені немає до них діла. Але чомусь подумалося, що моя каюта теж досить затишна. І хоча там немає свіжого вітру, але й зайвих очей не спостерігається. Може підемо туди?

— Із задоволенням.

Утім, піднятися вони не встигли: на столик упала об'ємна тінь, а слідом з'явився і її власник, огрядний, високий, кароокий чоловік у модному темному костюмі. В одній руці він стискав капелюх і тростину, другу приклав до серця на манер південців.

— Тисяча вибачень, що перервав вашу бесіду, — голос у незнайомця виявився оксамитовим і густим, як смола. — Леді Гейб, якщо не помиляюся?

Марсела ледь чутно зітхнула і посміхнулася світсько-прохолодною посмішкою.

— Ви не помиляєтеся, шановний еньян. Із ким маю честь говорити?

— О, вибачте, що не представився одразу, — незнайомець уклонився. — Говард Брамс, до ваших послуг, — він кинув запитальний погляд на супутника Марсели.

— Йєнс Гофф, — сухо кивнув той. — Особистий секретар на службі в леді Гейб.

— Чудово, — розплився в усмішці Говард. — Просто чудово! Отже, чутки не брешуть, і ви саме ті, кого я шукаю! — Не питаючи дозволу, він підсунув сусіднє крісло і підсів до столика. — Чув про вас і ваші пригоди в столиці.

Марсела злегка повела бровою, даючи зрозуміти, що це вкрай банальний початок розмови, особливо в останні тижні. Зараз почнуться розпитування, обережні, але злегка осудливі зауваження, змішані з нездоровою цікавістю... Втім, як і завжди.

— Я захоплений тим, яку роль ви відіграли в падінні його величності Кредігуса та оновленні ради Архітекторів, — несподівано вимовив співрозмовник, відкидаючись на спинку крісла. — Ареон отримав нового короля, світ — магію часу, а ваш шановний чоловік, схоже, зробить блискучу кар'єру. Однак мої джерела стверджують, що справжнім провідником змін були саме ви, — у його голосі не прозвучало навіть натяку на знущання.

— На жаль, мені невідомо, про що ви, — м'яко хитнула головою Марсела. — Так, я опинилася втягнута в справжню пригоду, проте залишаюся всього лише скромною жінкою, яка шукає кохання.

— Далеко від молодого і знатного чоловіка?

— Жіноче серце — це загадка, еньяне Брамс. Навіть для самих жінок. Боюся, ви переоцінюєте мою роль.

— Дивно, а мої джерела стверджують геть інше.

— Газетярі схильні до перебільшень.

— Зовсім не газетярі, ні-ні. Ті, кому справді можна довіряти. 

— І хто ж це?

— Друзі, вірні друзі, — розплився в усмішці Говард. — Майже родичі, члени величезної і вельми могутньої, скажімо так, родини. Ті, хто заробляє кошти на життя, а часом і право на саме життя теж, пошуком достовірних даних та нових можливостей.

Над столиком повисло багатозначне мовчання. Марсела та її супутник обмінялися швидкими поглядами, рука Йєнса начебто ненароком опустилася до пояса, немов він хотів намацати щось під одягом. 

— О, я вас збентежив? Вибачте, це не навмисно. Запевняю, вам нема про що турбуватися, — еньян Брамс жартівливо підняв руки. — Леді Марсело, запевняю, сюди мене привели виключно цікавість і бажання висловити глибоке захоплення вашими талантами та рішучістю, але реальність перевершила всі очікування: ви ще й сліпуче вродливі, червоний колір вам пасує. Знаєте, історія злету леді Гейб розбурхала багато зухвалих умів на півдні, звідки я родом. Можна навіть сказати, надихнула членів моєї родини на нові звершення.

Він витримав тривалу паузу, розглядаючи співрозмовників, проте ні Марсела, ні Йєнс не поставили жодного запитання. Говард розчаровано зітхнув:

— Невже навіть не запитаєте, про яку сім'ю йдеться?   

— До чого, якщо відповідь очевидна? — не промовила, а практично промурчала Марсела. — У вас смаглява шкіра, темне волосся й очі, очевидно, що ви не брешете, називаючи себе вихідцем із півдня. Говорите без акценту, отже, прожили на території співдружності королівств досить довго, якщо не все життя. Думаю, ваш дім — острови Серединного моря, можливо, найбільший із них. Він славиться як сміливістю своїх уродженців, так і... широтою їхнього впливу. На вас дорогий костюм, а набалдашник тростини не оздоблений золотом, а зроблений із нього. При цьому не здивуюся, якщо всередині тростини приховано зовсім не дерево, а надійна сталь. Втім, нажаль, манери підводять: такі, як ми з вами, видають себе дрібницями. І до речі, це зовсім не червоний, це марсала́.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍