Анні Кос - Кохання по-королівськи, або Не гай мого часу!, Анні Кос

— Та не трясися ти так, — підбадьорливо прошепотіла подруга. — Тато вже все підписав, залишилося лише озвучити. 

— Знаю, — прошепотіла я у відповідь. — І все одно так незвично бачити твого батька на троні, та ще й сидіти в ряду почесних гостей.

— А ти й не дивись, — лукаво усміхнулася Ві. — Тобі й так є ким милуватися. Гарний. До чого ж гарний! 

Це була чистісінька правда, не милуватися Едом у мене просто не виходило. Строгий чорний костюм, бездоганно біла сорочка, перехоплена під горлом чорною ж хусткою. Жодних прикрас, крім блискучого ланцюжка кишенькового хронометра. Горда постава, вперто піднята голова, спокійний погляд. Мабуть, тільки зачіска й видавала в ньому шукача пригод: темні пасма залишилися такими ж непокірними, як і їхній власник.

Батько Ві підняв руку, закликаючи всіх присутніх до тиші, і заговорив. На жаль, від хвилювання я пропустила повз вуха усі подробиці. Зрозуміла тільки, що магія часу знову набуває статусу законної, хоч і суворо контрольованої, а ми з Едом — помилування і королівську подяку за сприяння в розкритті злочину. Вирок Кредігуса і Гейба-старшого, ухвалений вищим судом країни, залишився незмінним: ув'язнення до кінця життя, а ось ім'я Раяна Еллінгтона було визнане офіційно і знову вписане в історію. Може, для когось це й була порожня формальність, яка до того ж не могла виправити трагедії, але для Едварда і всіх магів часу, що будуть після нього, це стало нескінченно важливим поворотом історії.

— А тепер найголовніше, — прошепотіла Ві. — Ти точно будеш задоволена.

— Також радою було прийнято рішення відновити посаду Архітектора часу, — здається, новий король і сам отримував задоволення від того, що відбувається. — Едварде Лодлі, якщо згодні прийняти цю честь, станьте на коліно і складіть присягу.

— Твої витівки? — прошипіла я Вів'єн, милуючись тонкою сумішшю емоцій на обличчі свого нареченого. Мда, і хочеться, і свободи шкода, і відповідальність неабияка, але й висока честь. Утім, Ед був би не Ед, якби відмовився від участі в такій авантюрі. 

— Трохи я, багато Хорас Гейб. Він взагалі, здається, горить ідеєю відновлення рівноваги в раді, а заразом — розвитку магічних можливостей для розширення торговельних і ділових зв'язків. Стверджує, що за цим майбутнє. І хватка в нього, доповім я тобі, що треба.

— Кому треба?

— Ареону, звісно, — легко знизала плечима Ві й кинула дуже довгий погляд у бік молодшого Гейба, що мовчки стояв за троном у компанії особистих секретарів короля і міністрів.  — Ну і мені, можливо, теж. Зовсім трошки.

— Тобто ви все-таки...

— Ні, — надто квапливо заперечила Ві, — поки що ні. Не до того було. Так, зрідка зустрічаємося, іноді вечеряємо в будинку моїх батьків. Усе чинно і вкрай пристойно. І потім, він поки ще одружений чоловік і зараз практично безвилазно пропадає в канцелярії: наводить лад у справах Луїса, готується до вступу на посаду. Мабуть, він із моїм батьком проводить у рази більше часу, ніж зі мною, — вона зітхнула. 

— Це зараз зітхання полегшення було чи розчарування? 

— Усього потроху, ще не вирішила. Зараз треба стежити за репутацією, а Хорас... Мине багато місяців, перш ніж чутки вщухнуть остаточно. Думаю, коли настане час оголосити про розлучення, ми обговоримо спільне майбутнє заново. Якщо підійти до питання не так радикально і з обговоренням розподілу ролей, щось хороше в нас цілком може вийти. І, — вона зніяковіло потупилася, — я буду щиро цьому рада.

Надвечір, коли з усіма офіційними розмовами, привітаннями й обговореннями було покінчено, а увага гостей повністю зосередилася на частуванні й танцях, нам з Едвардом вдалося-таки викроїти хвилинку одне для одного. Я із задоволенням сперлася на запропоновану руку і дозволила вивести себе на порожній балкон. Вид звідси відкривався чудовий: місто, залите світлом, вечірнє небо, яскраві зорі... Романтика, одним словом. З-за спини лунали звуки музики й радісний сміх, але ми з Едом, здається, навіть не помітили цього.

— Ну, що скажете, еньян Архітекторе? Наймолодший в історії, до речі.

— І найнедосвідченіший теж, — він розвернув мене до себе обличчям і притягнув ближче. — Поки що приводів для гордості не бачу.

Я підчепила пальцем кручений золотий шнур, закріплений на плечі на кшталт аксельбанта, роздивилася символ нескінченного виру часу, який висив на ньому, і посміхнулася: 

— Тобі личить, навіть дуже. То які плани на найближчий час?

— Для початку заповню прогалини в академічній освіті та знайду тямущого помічника. Ти ж не думала, що вивчення часу — це справа для однієї людини?

— Була така надія.

— О ні, тепер не відкрутишся. Вакансію вже відкрито, а ти якраз мріяла про щось подібне. — Його руки зупинилися на моїй талії.

— Пахне авантюрою. Дуже і дуже самовпевненою авантюрою.

— Ага. Тобто, в принципі, нічого нового.

— Пропонуєш ризикнути? — я поклала руки йому на плечі, підвелася навшпиньки й зазирнула в очі, що сяяли чи то від радості, чи то від розуміння, що нескінченна втеча від минулого усе-таки закінчилася.

— Цього разу жодних ризиків, — дуже серйозно пообіцяв він. — Принаймні доти, доки сама не занудьгуєш.

— Прозвучало так, ніби ти впевнений, що занудьгую. 

— Звичайно впевнений. Ти ж артефакторка з вулиці Драних черевиків, інтуїтка і злочинниця, спільниця небезпечного мага часу, — його губи торкнулися моєї скроні, опустилися нижче, пройшлися вздовж жилки за вухом, і я ледь не замуркотіла від задоволення. — І ти — Грейс Колті.

— Знаєш, люди змінюються, я могла перевиховатися. Та й узагалі, до того моменту я стану Грейс Лодлі.

— Повір, це ще гірше. Жодних шансів на спокійне життя.

— І що ж ми будемо тоді робити? — я заплющила очі, жадібно ловлячи кожне слово і дотик. — Може, втечемо? У мене залишилися фальшиві документи, зроблені герцогинею. Куди б ти хотів вирушити? 

— Гадки не маю, але в нас є час, щоб придумати!