Люсі Лі - Біжи або кохай, Люсі Лі

– Не треба соромитися, моя дівчинко, — хрипко гарчіть. - Краще удар мене стільки скільки вважаєш за потрібне поки тобі не стане легше. Бо якби ти тоді не зайшла, то нічого б не відбулося. Я б вигнав її, так само як зробив це поки ти була без тями. 

– І що ти хочеш сказати що я сама собі все надумала? - знесилено шепочу обм'якнувши в його руках. Та відчуваючи що замість киплячої злоби в мені тепер вирує справжній відчай. 

– Можливо, якби я одразу з тобою поговорив і не залишав тебе на самоті зі своїми думками, то тобі не довелося б тікати та терпіти все те що випало на твою долю за ці декілька місяців, — кажучи ці слова чоловік несподівано притягує мою долоню до своїх губ, та починає жадібно цілувати. Спочатку внутрішню сторону долоні, потім кожен пальчик. Так палко, та пристрасно що мене одразу кидає в жар.

Потім він повільно, такими ж легкими поцілунками, переходить на моє зап'ястя, та передпліччя. І не встигаю я опам'ятатися як опиняюся в його палких обіймах. Потопаючи у вже знайомому та рідному тягуче терпкому ароматі його шкіри, насолоджуючись теплом його сильного тіла. 

– Вибач мені Арина, – уткнувшись носом мені в маківку, шепоче. – Я до останнього не хотів розуміти, що ти мені насправді потрібна. Переконував себе, що такий як я, хворий на голову покидьок, не заслуговує на твоє кохання, і тільки зараз я зрозумів наскільки помилявся. Я так сумував за тобою, моя дівчинко. Коли ти пішла мені здалося, що у мене серце вирвали живцем. 

– Стасе, — важко зітхнувши, пробую відсторонитися від чоловіка. Хоча в середині я готова була розсипатись на дрібні шматочки від щастя тільки від того що маю можливість торкатися його, чути биття його серця. Але я боялася що все це омана, і не хотіла знову відчувати той біль, який відчувала після розлуки з ним. – Це вже у минулому, — підіймаю на нього повний відчаю погляд. – І Зараз у кожного з нас вже своє життя, — шепочу голосом, що зривається. Бо боляче неймовірно. Здавалося, що вимовляючи ці слова, я повільно препарую власну душу, розриваю на частини й так змучене серце, але я не маю іншого виходу. Ми з ним не пара. – Тому, я тебе прошу зараз залишити мою квартиру і якнайшвидше. Я страшенно втомилася і хочу спати, — вперто випинаючи підборіддя, випалюю на одному диханні,  

Звузивши очі, чоловік несподівано відпускає мене, опускаючи руки вздовж тіла, та даючи можливість відійти від нього на кілька кроків. 

На породистому гарному обличчі з'являється гримаса болю. Шаленого, всепоглинального. Ніби цими словами я  встромляю  йому ніж в серце. 

– Це все через нього? – хрипить, та обличчя чоловіка змінюється, ніби він про щось здогадався, та очі вмить спалахують крижаним блиском.

– Через кого? - розгублено, перепитую, роблячи  на всяк випадок ще кілька кроків далі, від нього.

– Цієї криси – Горобця.

– Ти зараз говориш про Максима, але Звідки ти про нього знаєш? - здивовано розширюю очі. 

Сподобався роздiл? Чесна оцінка допоможе авторові у написанні книги. Анонімно