Тімоті Снайдер - Криваві землі: Європа поміж Гітлером та Сталіним, Тімоті Снайдер

Коли Гітлер і Сталін мусили вирішувати, на кого впаде тягар запланованих і незапланованих дефіцитів, то викривали і свої ідеологічні пріоритети. У 1933 році Сталін надавав більшу вагу прибуткам від експорту зерна, аніж життям мільйонів селян. Він вирішив, що селяни вмиратимуть, а також вирішив, які саме селяни вмиратимуть у найбільшій кількості — мешканці радянської України. Зерно, що могло врятувати їм життя, перед їхніми ж очима поїздами вивозили на південь, у чорноморські порти. Восени 1941 року Вермахт мав під своїм контролем величезну кількість полонених радянських солдатів. Більшості з них судилося загинути від голоду чи пов’язаних із голодом хвороб. Та навіть у Дулагах і Шталагах, де правилом було загальне вбивство, можна було простежити певні пріоритети. Євреїв розстрілювали відразу, росіян і білорусів із більшою ймовірністю морили голодом, етнічних німців (а пізніше українців) радше відбирали для праці.

Певний рівень адаптування до обставин можна завважити навіть у політиці німців щодо євреїв. Гітлер від початку мав намір усунути європейських євреїв, а вбивство їх стало його експліцитною політикою на кінець 1941 року. Тим не менш, навіть політику тотального знищення можна було адаптувати до економічних вимог моменту. Так, узимку 1941 року євреям Мінська збережено життя, щоб ті могли шити зимові шинелі й чоботи для оточеного Вермахту. Звісно, це не був жест людяності: Гітлер відіслав свою армію на війну без зимового спорядження, і потреба не дати їм замерзнути до смерті тимчасово переважила імператив убивати євреїв. Більшість із цих єврейських робітників згодом загинули. Влітку 1942 року потреба в їжі видавалася гострішою за потребу в робочій силі, з чого постав аргумент для прискорення політики вбивства євреїв окупованої Польщі в газових камерах. Від 1943 року важливішою за їжу видавалася робоча сила, тож іще живим євреям давали жити трохи довше і вбивали їх виснаженням від праці, а не кулями чи газом.

Масові вбивства надавали нагоди для грабунку і соціального вивищення. Ці нагоди прив’язували людей, що отримали від них зиск, до режиму, а іноді й до його ідеології. Депортація багатших селян у Радянському Союзі 1930-х років дозволила красти їхнє майно — так само, як це сталося з депортацією польських еліт десятиліттям раніше. Великий терор дозволив молодшим партійним кадрам зробити кар’єри після розстрілу чи депортації їхніх зверхників. Голокост дозволив неєвреям привласнити єврейські помешкання і домівки. Звісно, крали і самі режими. Поляки та інші східноєвропейці, що відбирали у євреїв, нерідко самі втратили свою власність на користь німців. Перед розстрілом польські офіцери в Катині мусили здати свої годинники і обручки. Німецькі діти носили шкарпетки розстріляних у Мінську єврейських дітей; німецькі чоловіки — годинники євреїв, розстріляних у Бабиному Яру; німецькі жінки — хутряні шуби єврейських жінок, розстріляних під Малим Трасцянцем.

Цветан Тодоров стверджував, що «з огляду на поставлені перед собою цілі, рішення Сталіна і Гітлера були, на жаль, раціональними». Це відповідало правді не завжди, але часто. Раціональність у розумінні Тодорова — тобто у вузькому економічному сенсі — стосується лише того, чи слушні засоби обрано для досягнення мети. Вона ніяк не стосується самої мети — прагнень цих очільників. Політичні цілі слід зважувати окремо, за якимось етичним критерієм. Суперечки про раціональність та ірраціональність не можуть замінити суперечки про правду і кривду. Увага нацистів (і комуністів) до міркувань економіки не пом’якшує злочинів їхніх режимів. Навпаки, вона виявляє спільну байдужість до окремих людських життів — байдужість не менш жахливу за будь-який інший чинник їхнього правління. Модуляція і грабунок лише додають підстав для морального засудження. Економічні міркування не витісняють ідеологію вбивчого расизму. Навпаки, вони підсилюють та ілюструють його силу[764].

У колонізації ідеологія взаємодіє з економікою; в адмініструванні — з опортунізмом та страхом. У випадку як нацистів, так і комуністів періоди масового вбивства були водночас періодами завзятого чи принаймні рівномірного виконання адміністративних обов’язків. Найближче до спротиву зсередини бюрократичного апарату підійшли партійні діячі в радянській Україні на початку ери масового вбивства. Вони намагалися доповідати про голод. Рота їм швидко закрила погроза виключення з партії, арешту і депортації. Відтак частина людей, що посміли висловити сумніви, стала завзятими учасниками голодної кампанії. Під час Великого терору 1937–1938 років і першої хвилі убивств євреїв у 1941 році сигнали згори спричинили вбивства унизу, а нерідко — і прохання про підвищення квот. У НКВД в той самий час відбувалася чистка. У 1941 році в західних землях Радянського Союзу офіцери СС, так само як і офіцери НКВД на декілька років раніше, влаштували між собою змагання за те, хто вб’є більше людей і таким чином продемонструє більшу компетентність і відданість. Людські життя зведено до моменту задоволення, що його відчуває підлеглий, коли звітує зверхникові.

Звісно, СС і НКВД були своєрідними елітами, спеціально відсіяними та ідеологічно вишколеними. Коли застосовувалися інші кадри (поліцаї, солдати, місцеві колаборанти), то іноді потрібне було щось більше, ніж просто сигнал згори. Як Гітлер, так і Сталін надзвичайно вміло ставили організації перед моральними дилемами, у яких масове вбивство здавалося меншим злом. У 1932 році українські партійні діячі вагалися реквізувати зерно, але розуміли, що від виконання поставлених цілей залежать їхні кар’єри і життя. Не всі офіцери Вермахту схилялися морити голодом радянські міста; але коли вони вважали, що мусять обирати між радянським цивільним населенням і власним, то приймали рішення, яке здавалося очевидним. Серед населення риторика війни, чи радше попереджувального самозахисту, була переконливою — принаймні достатньо переконливою, щоб запобігти спротиву[765].

У десятиліття, що минули після завершення ери масового вбивства в Європі, значну частину відповідальності покладено на «колаборантів». Класичним зразком колаборації були радянські громадяни, що під час Другої світової війни слугували німцям у функції поліцаїв чи охоронців. Серед їхніх обов’язків було вбивство євреїв. Майже ніхто з цих людей не колаборував з ідеологічних міркувань, і лише мала меншість мала бодай якісь політичні мотиви. Безперечно, поведінку когось із колаборантів мотивував політичний зв’язок із окупаційним режимом: прикладом можуть слугувати литовські націоналісти-втікачі від радянської окупації, яких німці у 1941 році привезли з собою до Литви. У східній Європі складно знайти приклад політичної колаборації з німцями, що не був би пов’язаний із попереднім досвідом радянського правління. Але навіть там, де якусь роль відігравала політика, ідеологічне об’єднання було неможливим: нацисти не могли вважати не-німців за рівних, а жодний бодай чогось вартий не-німецький націоналіст не приймав