Тімоті Снайдер - Криваві землі: Європа поміж Гітлером та Сталіним, Тімоті Снайдер

твердження про расову вищість німців. Ідеологія та інтереси нацистів і місцевих націоналістів часто перетиналися в питанні знищення Радянського Союзу, а також (рідше) в питанні вбивства євреїв. Значно більше колаборантів лише казали те, що від них хотіли почути, або ж не казали нічого і робили, як їм казали.

Місцеві поліцаї, що прислуговували німцям в окупованих радянській Україні та радянській Білорусі, не мали майже жодної влади в межах самих режимів. Звісно, вони не стояли на самому дні ієрархії — нижче за них були євреї, а також ті, що не були поліцаями. Але вони стояли достатньо низько для того, щоб їхня поведінка вимагала менших (а не більших) пояснень, ніж поведінка есесівців, партійців, солдатів і поліцаїв. Такого штибу місцева колаборація є явищем настільки ж (якщо не більш) передбачуваним, як покора перед владою. Німці, що відмовлялися розстрілювати євреїв, не відчували поважних наслідків. Натомість місцеві мешканці, що вирішували не вступати до поліції, або ж вийти з її лав, наражалися на ризики, невідомі німцям — голод, депортація, силувана праця. Радянський військовополонений, що годився на пропозицію німців колаборувати, міг уникнути голоду. Радянський селянин, що працював на поліцію, знав, що йому дозволять залишитися вдома, зібрати врожай, а його родина не голодуватиме. То був негативний опортунізм, надія уникнути ще гіршої особистої долі. Єврейські поліцаї у гетто уособлювали крайній варіант такого негативного опортунізму — навіть якщо врешті-решт їхні рішення не врятували нікого, навіть їх самих.

У межах радянської системи категорію «колаборантів» визначити важче. На відміну від німців, росіяни вбивали більшу кількість цивільного населення у мирний час, ніж у час війни, а окуповані землі здебільшого невдовзі або анексували до Радянського Союзу, або надавали їм формальний суверенітет. Разом з тим, певна політика в Радянському Союзі представлялася як «кампанії» і «війни». У цій атмосфері, зокрема, українських діячів комуністичної партії спонукали морити голодом своїх співгромадян. Незалежно від того, назвемо ми реквізицію їжі від голодуючих «колаборацією», чи ні, вона є вражаючим зразком режиму, що генерує співпрацю в політиці, за якою сусіди вбивають сусідів. Голод — справа неприємна, брутальна і тривала. Партійні діячі й місцеві посадовці мусили спостерігати за смертю знайомих людей — і спричиняти її. Арендт вважала колективізаційні голоди вступом до моральної ізоляції, за якої люди опинилися в безпомічному становищі перед лицем потужної модерної держави. Як розумів Лєшек Колаковський, це була лише половина правди. Участь у голоді практично всіх — під виглядом збирачів чи споживачів їжі — створила «новий вид моральної єдності»[766].

Якби люди прислуговували режимам тільки внаслідок дослухання до власних, уже існуючих ідеологічних преференцій, то колаборація була б дуже обмеженою. Більшість нацистських колаборантів на Кривавих землях навчив Радянський Союз. У зоні, що лежала на схід від лінії Молотова-Рібентропа, національна незалежність поступилася спершу перед радянським правлінням, а лише тоді — перед німецьким. Частина людей у цій зоні колаборувала з нацистами через те, що раніше вже колаборували з комуністами. Коли на зміну радянській окупації прийшла окупація німецька, люди, що служили у радянській міліції, стали поліцаями на службі у німців. Місцеві мешканці, що колаборували з комуністами у 1939–1941 роках, знали, що зможуть очиститися перед німцями, вбиваючи євреїв. Частина українських націоналістів-партизанів у минулому служили і німцям, і росіянам. У Білорусі те, чи молоді чоловіки приєднаються до радянських партизанів, чи до німецької поліції, часто визначав випадок. Колишні радянські солдати, носії комуністичної доктрини обслуговували німецькі фабрики смерті. Убивці Голокосту, носії расистської доктрини, приєдналися до радянських партизанів.

Ідеології спокушають і тих, хто їх відкидає. Ідеологія, яку час чи сліпа прихильність очищає від економічних та політичних зв’язків, стає лише моралізаторським поясненням масового вбивства, яке зручним чином розділяє тих, що пояснюють, і тих, що вбивають. Бачити у винуватцях лише когось, хто носить не ті ідеї, а отже, з цієї причини є відмінним — зручно. Ігнорувати значення економіки і складність політики — чинники, що, можливо, об’єднують історичних винуватців і тих, що згодом споглядають їхні дії — заспокійливо. Значно привабливіше, принаймні сьогодні на Заході, ідентифікувати себе з жертвами, аніж розуміти історичні обставини, спільні для жертв, винуватців і спостерігачів на Кривавих землях. Охоронець у Треблінці, що вмикає мотор, або офіцер НКВД, що натискає на гачок — це не я. Це людина, що вбиває когось подібного до мене. Та немає певності в тому, що така ідентифікація себе з жертвами додає до нашого знання, або що таке відсторонення від убивці є етичною поставою. Зведення історії до моральних вистав зовсім не обов’язково додає комусь моралі.

На жаль, вимога статусу жертви сама собою не приносить здорових етичних рішень. Як Сталін, так і Гітлер у плині своєї політичної кар’єри називали себе жертвами. Вони переконували мільйони людей у тому, що і вони теж жертви — міжнародної змови капіталістів чи євреїв. Під час німецького вторгнення в Польщу німецький солдат вважав, що передсмертна гримаса поляка доводить ірраціональну ненависть його народу до німців. Під час голоду український комуніст бачив на власному порозі трупи голодних. Обоє змальовували себе жертвами. Жодна значна війна, жоден акт масового вбивства у XX столітті не відбулися без того, щоби агресори або винуватці спершу ствердили свою невинність і статус жертви. У XXI столітті спостерігаємо другу хвилю агресивних воєн, у яких очільники не лише представляють свої народи як жертв, а й відверто відсилають до масових убивств XX століття. Здатність людей суб’єктивно почуватися жертвами, мабуть, не має меж, а людей, які вважають себе жертвами, можна спонукати до вчинення актів надзвичайної жорстокості. Австрійський поліцай, що розстрілював немовлят у Могилеві, уявляв собі, що росіяни зроблять із його дітьми.

Жертви були людьми; справжнє ототожнення з ними означає розуміння їхніх життів, а не хапання за їхню смерть. За означенням, жертви — мертві, вони не можуть боронити себе від того, як їхні смерті використовують інші. Політику чи ідентичність легко освятити смертю жертв. Менш привабливою, але з морального боку нагальнішою проблемою є зрозуміти дії винуватців. Зрештою, моральна небезпека полягає зовсім не в тому, що хтось може стати жертвою. Вона полягає в тому, що хтось може стати винуватцем або пасивним спостерігачем. Спокусливим бачиться твердження, що нацистський убивця лежить поза розумінням. Цій спокусі під час війни піддалися видатні політики й інтелектуали — наприклад Едвад Бенеш та Ілля Еренбург. Президент Чехословаччини і радянсько-єврейський письменник виправдовували помсту німцям як таким. Люди, що називають інших недолюдьми — самі недолюди. Але якщо ми