Маїра Цибуліна - Сестри назавжди, Маїра Цибуліна

71

- Хтось дзвонить, - каже Ольга. - Біжи, бігом відкривай, то певно Свєтка дзвонить.

Марійка побігла мерщій до дверей, Ольга за нею.

- Та повільніше, - говорить їй навздогін Микола, - а то вб'єтися.

Через п'ять хвилин Ольга вертається від Ліди, вся сумна.

- Ну маєш знову, - починає Ольга.

- Що таке?

- Треба їхати по Свєтку.

- Чого?

- Та не знаю, вона не сказала. Напевно, Володя копняка під зад дав.

 

Дзвінок у двері. Марійка відчиняє. Там Ольга з різними речами, торбами, Світлана Владиславчика несе, а Володя - горщик сина і ще повну велику сумку. Всі привіталися, обмінялися словами і поглядами.

"Чого ще й Володька приїхав? - думає собі Марійка. - Прямо додому доставив! Боїться, що до нього вернеться?"

От тепер й повзає по квартирі Бурачків таке маленьке щастя. Все йому цікаво, все він чіпає, обнюхує, навіть облизує. Бурачки такі вже щасливі! Ніяк натішитися не можуть! Переходить те щастя з рук в руки, кожен хоче його поносити, помилуватися ним. Милуються ним Бурачки і намилуватися не можуть! А воно собі знай: тільки їсть і в пелюшки робить. Ольга лише пере його витвори і пере. А коли спить те щастя, так всі на ципочках і ходять, пошепки розмовляють, бояться чим-небудь грюкнути, аби воно не прокинулось. Добре, що воно тепер не таке плаксиве, як колись було. З рук не можна було його відлучити, зразу ж плакав. І то таке рідко було, бо переважно він вимагав аби його ще й по хаті носили, усе там показували, бо як хоч на хвильку сядеш відпочити, а він давай було ревіти, давай знову свої пісні заводити.

Якось в квартирі ні одного Козловського не лишилось, повели були свого козлика на свіже повітря, той Бурачки почали були виясняти, що то трапилося.

- То старий Свєтку вигнав з хати, - почала була Ольга, - бо вона обернулася до нього задом й говорити не хотіла.

- А чого?

- А багато чого!

- То чому? - допитувався Микола.

- Вона йому таке сказала, що й страшно вимовити. Де б я твому батькові таке колись сказала. Та ніколи!

- То що вона сказала?

- Краще не кажи, - відказала Марійка, - я не хочу про неї свою думку міняти. Я краще піду геть. - Вона встала з крісла і вийшла з кухні.

- Ну то кажи, - наполягав Микола.

-"Коли ти здохнеш, то я на твоїй могилі музику замовлю", - передала дослівно Ольга слова своєї дочки.

Світлана за той час, що була у батьків, то лише відпочивала. Усе в хаті робила Ольга. Марійка звісно теж нічого не робила, лише з племінником гралася. А Микола раз на тиждень постійно напивався і грубіянив Ользі. Світлана повставала:

- Чого ти, Марійка, нічого не робиш, чого не сваришся з ним за це? Ти хіба не бачиш, як він до мамки ставиться, як її ображає?

- А що я можу зробити? - казала Марійка. - Вони дорослі люди, я в їхні справи не лізу.

- А варто було б лізти!

- Свєтка, давай не будемо сваритися, я не хочу з тобою сваритися.

Світлана стала дуже нервовою, її можна було вивести з себе дуже легко.

Проживання у одній квартирі із батьками чоловіка пішло їй не на користь. Одного разу Ольга почула, що Владиславчик ніяк заснути не може, тому зайшла до спальні, де колихала його в ліжечку Світлана; до речі - ліжко зробив Микола.

- Давай, я його заколишу, - сказала Ольга.

- Не треба, - буркнула Світлана.

- Я тобі поможу.

- Не треба, я сказала. Іди геть звідси! - викрикнула вона. – Лізе, куди не треба!

Ольгу це дуже образило і вона це носила в серці, хоч і дочці про це не говорила. Вона розуміла, що Світлані треба відійти трохи від сватів, втихомирити свої нерви.

 

Володя п'ять днів проводив в Івано-Франківську, бо на роботу ходив, а в п'ятницю приїжджав до Бурачків і їхав назад аж в неділю.

Так і жили Бурачки з Козловськими і не журилися, бо на те часу не було. Уже Владиславчик почав своїми ногами ходити, але тримаючись то об диван, то об стіни і так він мандрував по хаті і від залу до кухні, від кухні до зали. Перші його кроки таку радість усім принесли, усі не пам'ятали себе від щастя.

Микола навіть придумав шарфом обв'язати Владиславчика і так його страхували аби він не впав. Вже так його дідо розпустив, що він і не хотів злазити з його рук, лише той прийде з роботи, а він до нього і поїсти йому не давав?

Нарешті вже й першу річницю свого щастя Бурачки і Козловські дочекалися. Це було 4 листопада у суботу. Мали також і Михайло Михайлович з Надією Андріївною приїхати.

Коли ж гості приїхали, то не могли нарадуватися своєму онукові, так вже його цілували, гладили по голівці, носили по хаті. Гості багато йому дарунків привезли і Світлана й Володя подарили своєму первінцю машинку за 11 гривень; для цього ходили на базар. Все було прекрасно, ішло, як по маслу. Як би тільки Микола не надудлився, то б все було ідеально.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍