Мішель Фейбер - Книга дивних нових речей

src="images/i_007.png"/>   ? — одного дня запитав Пітер Обожнювачку Ісуса Номер Двадцять Вісім, гордий з того, що зміг сказати по-оазянськи: «Твоя дитина?»

Невеличка особа, очевидно іще не доросла, тинялася без діла біля церкви, чекаючи, доки Номер Двадцять Вісім закінчить молитися й піде додому.

—

, — підтвердила оазянка.

Спостерігаючи за дитиною, Пітер зажурився, що серед його пастви немає малечі. Обожнювачі Ісуса всі були дорослими.

— Чому ти не береш його зі собою? — запитав Пітер. — Йому тут будуть раді.

Десять, двадцять, тридцять секунд минуло, доки вони стояли й дивилися на дитину, яка й собі розглядала їх. Подмух вітерцю скинув каптурик із голови хлопчика, і той підійняв догори крихітні рученята, щоб поправити його.

— Він не має любові до І

у а, — мовила Номер Двадцять Вісім.

— Це не обов’язково, — відповів Пітер. — Він може просто сидіти з тобою, слухати, як ми співаємо. Або спати.

Минуло ще трохи часу. Хлоп’я дивилося на свої черевички, переступаючи з ноги на ногу.

— Він не має любові до Ісуса, — повторила Номер Двадцять Вісім.

— Можливо, матиме у майбутньому.

— Можливо, — сказала оазянка. — Я

подіваю я.

І вона вийшла з церкви у мерехтливу спеку. Не промовивши ні слова, мати і син пішли разом. Вони не трималися за руки, але, зрештою, 

взагалі рідко торкалися одне одного.

Наскільки оазянку засмучувала відсутність у її сина бажання долучитися до християнської спільноти? Як син ставився до віри своєї матері — зневажливо чи терпимо? Пітер не знав. А спитавши Обожнювачку Номер Двадцять Вісім, навряд чи що-небудь прояснив би. Ще від початку він помітив, що 

не схильні заглиблюватися в роздуми над самими собою, і це значною мірою вплинуло на їхню мову: в них не було слів на позначення почуттів, опису яких земляни приділяли безліч сил. Такі речі, як дружні посиденьки двох давніх подруг, на яких вони розмірковують, чи було то «справжнє кохання», чи, може, тільки пристрасть, закоханість, захоплення, звичка, розлад організму тощо, тут не були можливими. Пітер навіть не був певен, чи в їхній мові був термін для позначення гніву: « » могло означати просто розчарування або ж безпристрасне визнання того, що справи пішли не так, як планувалося. Що ж до « », слова, яким тут позначали віру... значення його аж ніяк не було точним. Віра, надія, мета, намір, прагнення, план, бажання, майбутнє, дорога попереду... схоже,  не бачили різниці між цими речами.

Вивчаючи мову своїх нових друзів, Пітер дедалі краще розумів, як влаштовані їхні душі, 

майже цілком жили теперішнім, зосереджуючись на завданнях, які мали перед своїми очима. Іншого слова для «вчора», окрім як «в ора», у них не було. Це не свідчило про те, що  мали погану пам’ять; вони просто використовували її інакше. Якщо тарілка падала й розбивалася, наступного дня вони пам’ятали, що тарілку розбито, але замість прокручувати в голові те, як вона розбивалася, вони думатимуть про те, що треба виготовити нову. Пригадати якусь минулу подію і час, коли вона сталася, їм забирало багато зусиль, і робили вони це лише з поваги до Пітера, хоча, певно, не вбачали в цьому сенсу. Чому має бути важливо, скільки саме днів, тижнів, місяців чи років тому помер хтось із рідні? Людина або жила серед них, або була вже в землі.

— Ти сумуєш за братом? — запитав Пітер Обожнювачку Ісуса Номер П’ять.

— Брат тут.

— Я маю на увазі того, що помер. Того, котрий... у землі.

Оазянка мовчки й непорушно дивилася на Пітера. Якби він міг розпізнати очі на її обличчі, то побачив би в них, напевно, нерозуміння.

— Тобі не болить, що він у землі?

— Йому не болить у землі, — відказала Номер П’ять. — Доки він не пішов у землю, йому боліло. Дуже, дуже сильно боліло.

— А тобі? Тобі болить? Я кажу не про тіло, але про душу. Тобі не боляче, коли думаєш про те, що він мертвий?

Оазянка ледь-ледь здригнулася.

— Боля

е, — подумавши з півхвилини, погодилася вона. — Боля е.

Видобувши з неї це визнання, Пітер відчув немовби провину впереміш із радістю перемоги. Він знав, що 

зазнають глибоких почуттів, зокрема і горя; Пітер відчував це. Вони не були винятково практичними істотами. Вони не могли бути такими, інакше б не мали такої сильної потреби у Христі.

— Тобі коли-небудь хотілося померти, Номере П’ять?

Пітер уже знав її справжнє ім’я і навіть міг сяк-так вимовити його, але Номер П’ять дала зрозуміти, що воліє, аби до неї зверталися на її християнське ймення.

— Мені хотілося, — додав Пітер, сподіваючись відвертістю поглибити їхні стосунки. — Коли у мене в житті були тяжкі часи. Інколи біль такий нестерпний, що нам здається, краще взагалі не жити.

Номер П’ять довго мовчала.

— Кра

е жити, — нарешті промовила вона, пильно дивлячись на свою руку в рукавичці, наче в ній було заховану якусь велику таємницю. — Бути мертвим — не добре. Бути живим — добре.