Мішель Фейбер - Книга дивних нових речей

class="p1">Хоча Пітер і опановував потроху оазянську мову, однак до розуміння податків цивілізації  він не наблизився ні на крок.  ніколи не згадували про минуле свого народу і, здається, навіть не уявляли стародавньої історії: ні власної, ні чиєїсь. Наприклад, вони або не могли збагнути, або ж вважали незначним те, що Ісус ходив по землі кілька тисяч років тому: їм було однаково, наче це все сталося минулого тижня.

У цьому аспекті вони, без сумніву, були зразковими християнами.

— Розкажіть мені про Курцберга, — просив їх Пітер.

— Кур

берг пі ов.

— Дехто з аміківців каже жахливі речі. Я думаю, вони жартують, але я не впевнений. Вони кажуть, буцімто ви вбили його.

— Убили?

— Зробили його мертвим. Як римляни зробили мертвим Ісуса.

— І

у не мертвий. І у живий.

— Ну так, але його було вбито. Римляни били його і прицвяхували на хресті, де він помер.

— Бог є диво. І

у біль е не мертвий.

— Авжеж, — погоджувався Пітер. — Бог є диво. Ісус більше не мертвий. Але що ж сталося з Курцберґом? Він також живий?

— Кур

берг живий. — Делікатна рука в рукавичці обвела порожню місцевість довкола. — Ходить. Ходить, ходить, ходить.

Інший голос сказав:

— Він покинув на

у потребі.

Ще інший голос додав:

— Не покидай на

.

— Колись мені врешті доведеться повернутися додому, — мовив Пітер; — Ви маєте це розуміти.

— Дім тут.

— На мене чекає моя дружина, — сказав він.

— Твоя дружина Беа.

— Так, — підтвердив Пітер.

— Твоя дружина Беа — одна. На

— багато.

— Ви наче Джона Стюарта Мілля[57] начиталися.

У відповідь на це 

лише дратівливо пересмикнули плечима, нічого не зрозумівши. Пітер мав би хоч трохи подумати, перш ніж розтуляти рота.  не розуміли ні жартів, ні іронії. І навіщо було це казати?

Напевно, він сказав це для Беа, неначе вона була тут і могла його чути.

Свята правда: якби Беа не покращало, Пітер не повернувся б до 

. Він відклав би поїздку, зоставшись на базі. Розчарування, яке відчула б його паства, було би для нього менш важливим, ніж страждання жінки, яку він кохав. Але, на його величезне полегшення, дружина дослухалася до його благань і помолилася.

І, певна річ, Бог виявив себе.

Мушу визнати, я лягала спати налякана, розлючена і самотня, — писала Беа Пітерові. — Я гадала, що прокинуся як звичайно, ледь стримуючи паніку, затуливши обличчя руками від усіх неприємних несподіванок, які наготував мені новий день. Але зранку все довкола здавалося інакшим.

Так, саме це може зробити Господь. Беа завжди це знала, але забула, і тепер ось вона знає знову.

Я, може, згадувала (але здається, що ні) , —ішлося далі в її листі, писаному вранці після молитви, — що вже протягом кількох тижнів у трубах опалення булькотіло, стукало й грюкало вдень і вночі. Але раптом усе затихло. Я вирішила, що бойлер, мабуть, нарешті пустився духу, але ні — з ним усе було гаразд. Усе працювало як по маслу. Наче Бог просто приклав до бойлера палець і наказав: «Ну ж бо, поводься як слід». Джошуа, здається, трохи заспокоївся, треться об ноги, як раніше. Я заварила собі чай і усвідомила, що мене сьогодні вранці не нудило. Потім у двері постукали. Я подумала, що це листоноша, аж тут згадала, що пошту розносять пообіді, якщо її взагалі ще розносять. Але переді мною стояло четверо кремезних молодиків років двадцяти — двадцяти п’яти. На якусь мить я перелякалася, що вони мене зґвалтують і пограбують. Останнім часом таких випадків чимало. Але що ти думаєш? Вони приїхали прибрати купи смердючого сміття! У них був джип із причепленим трейлером. Судячи з вимови, хлопці, мабуть, зі Східної Європи. Вони об’їжджають усі околиці, збираючи сміття.

— Система полетіла до дідька! — широко вишкірившись, сказав один із них. — Тепер ми нова система!

Я запитала, скільки вони хочуть за свою роботу. Очікувала, що вони заправлять фунтів двісті абощо.

— Дайте нам двадцять фунтів.

— І пляшку чогось смачненького.

Я сказала їм, що не зберігаю вдома нічого спиртного.

— Ну, тоді... давайте тридцять фунтів.

— І не забувайте, що на світі є такі чудові сильні хлопці, як ми!

Хлопці прибрали сміття рівно за