Мішель Фейбер - Книга дивних нових речей

дві хвилини. Вони хизувалися: кидали тяжкі мішки у трейлер однією рукою, стрибали через сміттєві баки, всяке таке. Було страшенно холодно, я тремтіла в теплій куртці, а ці хлопці мали на собі тільки спортивні светри, тонку тканину яких напинали м’язи.

— Ми прийшли вас урятувати, еге ж?

— Щоднини ви сиділи й думали, коли нарешті хтось прийде. І ось... ми прийшли.

— Не довіряйте уряду, вони брешуть. Вони кажуть: ви хочете, щоб прибрали сміття, але це заскладно. Брехня! Це не складно! П’ять хвилин роботи! Кілька хороших міцних хлопців! Готово!

Хлопчина аж сяяв усмішкою, пітнів і, схоже, зовсім не мерзнув.

Я дала їм п’ятдесят фунтів однією купюрою. Вони повернули мені двадцятку решти й поїхали геть із усім сміттям, помахавши мені на прощання. Уперше за багато тижнів наша вулиця стала цивілізовано виглядати й пахнути.

Мені хотілося комусь розповісти про те, що тільки-но сталося, тож я зателефонувала Клер. Я вже давно нікому не телефонувала — майже не користувалася телефоном. Через усю цю жахливу тріскотню на лінії ти ледве чуєш свого співрозмовника. Але цього разу лінія була чистісінька. Знову ж таки, я подумала, що телефон відімкнено, але він працював як слід. Клер не здивувалася новині; вона вже чула про цих хлопців. Вони розбагатіють на цьому, сказала жінка, адже за день об’їжджають щонайменше будинків сорок і з кожного беруть по двадцять фунтів. Кумедно: те обслуговування, яке колись коштувало кілька пенсів (що входили в податок), тепер раптом здається цілком дешевим за ціну, в сотню разів вищу.

Але слухай, далі ще краще. Клер сказала, що ще відучора, коли вона лягала спати, мій чіткий образ так і стояв у неї перед очима, «немовби хтось надіслав його телепатично», як вона висловилася. Клер і Кіт перебираються до Шотландії (вони продали свій будинок за третину того, що колись за нього заплатили, але щасливі, що їм узагалі вдалося його продати) до значно меншого і задрипанішого дому (так вона сказала), тому що там у них принаймні є друзі, які можуть допомогти. Хай там як, а коли вони спаковували своє добро, Клер вирішила, що половина всього того одягу, який назбирався за багато років, їй уже не потрібна. Тож замість залишити це все у скриньці для благодійної допомоги — тепер це робити просто безглуздо, адже люди кидають туди сміття, — вона принесла три повні велетенські мішки до мене. «Бери собі що хочеш, Бі-Бі, а решта нехай іде на церкву», — сказала вона. Коли поглянула, що в мішках, я ледве не закричала. Клер, якщо пам’ятаєш (мабуть, не пам’ятаєш) має такі самі розміри, як і я, і мені завжди подобався її смак до одягу. Я не заздрісна людина, але в тих мішках були речі, які я прагнула мати відтоді, як побачила їх на Клер. Що ж, одна з цих речей тепер на мені! Бузковий кашеміровий светрик, такий м’якенький, що я раз по раз торкаюся його — пересвідчитися, що він справжній. Він коштує, мабуть, разів у десять дорожче за все, що я будь-коли носила, окрім хіба що весільної сукні. Іще там були модні лосини, прикрашені неймовірно гарною вишивкою — просто витвір мистецтва. Якби ти був тут, я влаштувала б тобі невеличкий показ мод. Ти хоч пам’ятаєш, як я виглядаю? Ні, не треба відповідати.

Завтра я повертаюся на роботу. Ребекка повідомила, що Ґудмен пішов у відпустку! Ну скажи, хіба ж це не чудова новина? А рука моя зовсім загоїлася. Раніше трохи ще поколював нерв, але тепер уже все минулося.

Сьогодні я пішла до супермаркету, де на полицях було значно більше продуктів, ніж раніше. Я сказала про це менеджерові, і він дуже мило мені всміхнувся. «Раді старатися!» — відповів працівник, і я зненацька усвідомила, яке жахіття він пережив. Хоча це лише якийсь нещасний супермаркет, але це його дитина. До речі, про дитину. Я вже згадувала, що мене більше НЕ НУДИТЬ ЗРАНКУ? Лише постійно хочеться чогось смачненького. Але в супермаркеті я роздобула вгадай що? Ну гаразд — я роздобула шоколадний десерт! Напевно, це трохи дріб’язково стверджувати, що, коли ти дуже-дуже хочеш шоколаду, Бог посилає його тобі. Хоча, може, і справді посилає.

Шоколад і кашемірові светрики. Речі, які видавалися Пітерові, що спостерігав під безкраїм небом Оази, як 

поступово посувається від східного небокраю до західного, чимось дивним і незрозумілим. І, певна річ, коли він читав листа Беа, йому пригадався уривок із Євангелія від Матвія — розділ шостий, вірш двадцять п’ятий. Але Беа останнім часом стала образливою, і їй могло б не сподобатися, якби він нагадав їй про Ісусову осторогу не надто перейматися їжею та одягом. Головне, що вона почувалася бадьорою і сповненою душевних сил. Їй загрожувала небезпека відпасти від Бога, але тепер Беа знову була під Його захистом. «Дякую Тобі, дякую Тобі, дякую Тобі, Господи!» — молився Пітер і вірив, що дружина робить те саме.

Пітерові пообіцяли невдовзі, може, навіть до його наступної поїздки до Сі-2, встановити просто біля церкви передавач для «пострілу». А отже, це востаннє Пітер не має змоги ділитися з коханою своїми щоденними враженнями з поселення.