Мішель Фейбер - Книга дивних нових речей

Щойно «постріл» працюватиме тут, зв’язок між ними більше не зникне.

Згадка в листі про Клер і Кіта трохи збентежила Пітера. Він не міг пригадати навіть, чи взагалі коли-небудь зустрічався з ними. Чи належали вони до його церковної громади? Чи Беа познайомилася з ними деінде? Може, в лікарні? Вона писала так, наче пояснювати, хто вони такі, не було потреби. Клер очевидно мала будову тіла майже таку саму, як Беа. Пітер силкувався згадати свою дружину поруч із жінкою, подібною до неї. У бузковому кашеміровому светрику. Не пригадалося нічого.

Обожнювачка Ісуса Номер Дев’ять тихо підійшла до нього, обережно несучи в руках невеличкий горщик із солодощами з білоквіту. Вона нахилила горщик до нього, мовляв пригощайся. Пітер узяв одну цукерку. Вона була смачна, але вимочена в густій поливі, після якої на пальцях лишилися темно-коричневі плями. Рукавички Номера Дев’ять теж замастилися: доведеться їх прати, коли вона повернеться додому. До того ж балахон її був у землі. Чимало 

сьогодні трохи забруднилися, адже перед уроками мови вони копали яму для передавача.

«І сам Соломон у всій славі своїй не вдягався отак, як одна з них»[58], — подумав Пітер.

Коли їхнє «причастя» закінчилося і 

порозходилися по домівках, Пітер пішов до церкви і трохи поспав. Як довго? Хтозна. Він утратив відчуття часу, не міг сказати, чи формально зараз був день, чи ніч, чи «22:00 плюс», чи яке там ще безглузде позначення придумали аміківці, щоб він ним користувався. Але Пітер уже призвичаївся до ритму життя  і, коли прокинувся, відчув, що це мав би бути ранній-ранній ранок, і так воно, мабуть, і було.

Сонячний промінь освітлював нижню частину його тіла, окреслюючи різкі обриси тазу й западину нижче грудної клітки. Пітер був самі кості й сухожилля, наче який танцівник або в’язень концтабору. Тіло, туго обтягнуте шкірою, пульсувало в ритмі серцебиття. Утім чоловік не відчував голоду. Лише спрагу. Світло мерехтіло на його животі. Чому воно мерехтить? Мабуть, наближається дощ. Пітер вирішив не відкорковувати пляшки, що лежала біля його подушки, а зачекати натомість, доки не розчиняться небесні розтвори.

Він вийшов надвір і стояв, спостерігаючи, а волосся його маяло перед натиском стихії, що насувалася. Пітер бачив, що злива буде неабияка. Чотири велетенські водяні маси, складені в широчезну пірамідальну конструкцію, ішли на нього покотом, ледь-ледь не зливаючись в одне ціле. Три водоверті оберталися повільно і статечно, четверта ж вирувала, наче шалений ураган. Краще міцно триматися за щось. Пітер притулився до стіни.

Коли ринула злива, це було весело і водночас страшно. Вітер пронісся повз нього, увірвавшись до церкви, і Пітер почув, як усередині зі стукотом і дзенькотом щось перевертається. Наступний порив ледве не зніс його з ніг. Але дощ був прохолодний, чистий і рясний. Пітер роззявив рот і просто пив. Йому здавалося, наче він плаває, пірнає і виринає — завжди виринає на поверхню, — не поворухнувши жодним м’язом.

Коли все скінчилося, Пітер був ошелешений, він закляк і ледве стояв на ногах. Побіжно оглянувши церкву, істотної шкоди він не виявив. Вітер жбурнув на підлогу картину Обожнювачки Ісуса Номер Сімнадцять, яку та принесла нещодавно, і Пітерові навіть було досі ніколи прикріпити її до стелі. Краї полотна пошарпалися, але малюнок не було зіпсовано. Експресіоністський натюрморт, що зображує квітку, спершу подумав Пітер, але ні: те, що здалося йому пелюстками, було колом убраних у балахони постатей, що відсахнулися, зачудовані, а те, що він узяв за тичинку, виявилося людиною, що здіймалася із землі, — Лазарем.

Пітер поставив картину назад за кафедру, щоб за нагоди почепити її на стелю. Струмені дощу лишили по собі приємне відчуття насичення, і цілком природно, що Пітерові захотілося спершу хоча б трохи прилягти й насолодитися тим, як пощипує шкіра. Одначе він знав, що на нього чекає робота. Робота не в ім’я Боже, а проста фізична праця. Поля білоквіту промочило як слід, і за кілька годин багато рослин набубнявіють і дозріють, а інші можуть узагалі попадати в грязюку й зігнити. Саме час збирати врожай.

— Боже, благо

лови на у зустрі , от е Пітере.

Він помахав рукою, але не марнував часу, щоб привітатися з кожним, кого знав. Багато 

, які прийшли збирати врожай, не були Обожнювачами Ісуса і ще цілком не прийняли Пітера до свого гурту. Тому розмови належало тактовно відкласти на потім. Він опустився навколішки, і за кілька секунд його руки по лікті вкрилися багном.

Плантація перетворилася на суцільне болото, неначе свиноферма. Ґрунт затримував тут вологу краще, ніж у відкритому полі, до того ж, скрізь валялися зігнилі рештки білоквіту, що лишилися з минулого разу. Тонесенький, ледь помітний туман, почав здійматися від землі, заважаючи зору. Але це було не важливо. Рослина просто перед тобою — ось і все, що потрібно бачити.

Працювати в полі Пітерові подобалося. Він наче повертався у дні своєї юності, коли збирав полуниці, щоб добути за них трохи грошенят, лише тепер то була чесна праця, і він працював не тому, що пустився навтіки від своїх друзяк-наркоманів, яких обікрав. Крім того, це й не була бездумна, одноманітна робота, тому що ти мусив визначати, яку рослину залишити, яку частково обірвати, з якої вичавити сік, а яку вирвати всю.

 

збирали врожай спокійно і неквапливо, ретельно обмірковуючи свої дії, не як примушені до праці кріпаки, а як городники на своїй землі. Як завжди, на руках вони мали рукавички. Коли ті геть забруднювалися,  спинялися на якийсь час, щоб витерти рукавички від грязюки або щоб просто поправити їх. Інколи