Мішель Фейбер - Книга дивних нових речей

було. Як довго вони тут сиділи? Пітер не знав. Достатньо довго для того, щоб сонце посунулося небом на чималу відстань. Сонце, як дізнався Пітер, називалося . У Пітеровому номері на аміківській базі, в одній із шухляд, лежала роздруківка, приготована якимось добромисним дослідником, який намалював графік сходу й заходу сонця в сімдесятидвогодинному денному циклі. Небо обмежувалося координатною сіткою з АМІК у її центрі; години дня було позначено незрозумілими довгими числами, а в сонця не було назви. Як символічно.

А тепер ось Пітер сидів разом зі своїми побратимами під цим самим сонцем, а день був щонайлагідніший і щонайпрекрасніший. Пітер уявив собі, як це виглядає згори — не з великої висоти, а ніби з вежі, з якої рятувальники спостерігають на пляжі. Засмаглий, довготелесий і худорлявий блондин у білому одязі сидить навпочіпки на коричневій землі, оточений невеличкими постатями в балахонах усіх кольорів веселки. Постаті злегка нахилилися вперед, уважно слухаючи, час від часу передаючи фляжку з водою. Найпростіше причастя.

Пітер не почувався так відтоді, як його, шестилітнього, батьки взяли зі собою в дюни Сноудонії. Те літо було найщасливішим часом у його житті, і він насолоджувався не тільки теплою погодою, а й примиренням своїх батьків, усіма тими обіймами, голубленням і ніжними словами. Навіть сама назва «Сноудонія» здавалася казковою, наче це був не національний парк в Уельсі, а якесь зачароване королівство. Пітер годинами сидів у дюнах, вбираючи в себе тепло і духовне єднання батьків, дослухаючись до їхнього лагідного беззмістовного щебету і до плескоту хвиль, поглядаючи на море з-під свого великого солом’яного бриля. Нещастя — це випробування, яке треба пройти, і Пітер його пройшов, тож відтепер усе буде гаразд. Так він гадав, доки батьки його не розлучилися.

Вимовляти оазянські слова було справжньою мукою, зате вони легко запам’ятовувалися.

Пітер здогадувався, що в їхній мові було лише кілька тисяч слів — значно менше, ніж чверть мільйона у власній. Граматика була логічна і зрозуміла. Жодних винятків, жодних пасток. Не було ні відмінків, ні множини чи однини, ні родів, лише три часи: минулий, теперішній і майбутній. Хоча називати їх часами було перебільшенням — 

сприймали речі інакше. Вони позначали предмет залежно від того, чи він зник, чи він є тут або ж чи він має з’явитися.

— Чому ви покинули перше поселення? — одного разу запитав Пітер. — Те місце, де ви жили, коли з’явився АМІК. Ви покинули його. Щось пішло не так між вами й аміківцями?

— Зараз ми тут, — відповіли оазяни. — Тут добре.

— А там було погано?

— Не було погано. Зараз ми тут.

— Мабуть, дуже важко будувати все заново, з нічого.

— Будувати не проблема. Трохи щоденної праці. Трохи роботи один день, трохи роботи наступний день, день за днем, і роботу зроблено.

Пітер спробував було підійти з іншого боку:

— А якби АМІК ніколи не з’явився, ви б і далі жили в першому поселенні?

— Тут добре.

Чи 

уникали відповіді? Пітер сумнівався. У їхній мові, схоже, не було умовного способу. Не було жодних «якби».

«Багато кімнат у домі Мого Батька», — ішлося в одному з перероблених ним уривків Біблії. Пітер ретельно повибирав із тексту складні для вимови слова, такі як «осель» і «місце», а що ж до продовження «а коли б то не так, то сказав би Я вам», то він пропустив це, перейшовши відразу до «йду приготувати кімнату для вас». Як виявилося, це було навіть мудрішим рішенням, ніж Пітер гадав свого часу, адже 

не зрозуміли б, що хотів сказати Ісус цим своїм запевненням «коли б то не так». Одна з найвідвертіших і найпрямолінійніших реплік у всій Біблії виявилася для оазян незбагненним безглуздям.

І все-таки, попри труднощі 

з англійською, було вирішено, що Пітер і надалі говоритиме про Бога та Ісуса власною мовою. Його паства відмовлялася сприймати слово Боже інакше. Книгу дивних нових речей неможливо було перекласти, вони це знали. У чужоземних фразах таїлася незвідана сила.

Але, окрім Бога та Ісуса, ще було багато всього, і Пітер хотів розділити з цими людьми їхнє повсякденне життя. Лише за кілька днів після того, як він почав учити їхню мову, Пітер почув, як розмовляли два Обожнювачі Ісуса, і страшенно зрадів, коли йому вдалося з-поміж нерозбірливого шемрання вихопити щось про дитину, яка відмовляється снідати, або, може, не відмовляється, а просто робить щось пов’язане зі сніданком, що не подобається дорослим. Це була незначна дрібниця, і те, що Пітер її зрозумів, ні на що не вплинуло, але для нього самого все змінилося. Від тієї миті свого невеличкого розуміння він уже не почувався таким прибульцем, як раніше.

«Сніданок» був «

    », дослівно «перша їжа після сну». Дуже багато оазянських слів складалися з кількох інших. Або, можливо, це були словосполучення, важко сказати,  не розрізняли слова і словосполучення. Чи було складно їх зрозуміти через це? І так, і ні. Пітерові здавалося, що в них були слова для всього, але для кожного предмета чи явища тільки одне. Поетам було б тут нелегко. До того ж, одне й те саме слово могло означати і діяльність, і саме поняття, і місце, як, наприклад, : так називали і поля, на яких вирощували білоквіт, і білоквіт загалом, і сам процес збирання його врожаю. Займенників не було. Доводилося просто повторювати іменник. Повторювати доводилося багато чого.

—