Лія Серебро, Олена Арматіна - Його інвестиція. Міняю інвестора. Частина 2., Лія Серебро, Олена Арматіна

– Тобі завжди все дістається, кохана, дай мені хоча б це, – пожартував Емір, але передав сина мені.

 

Ми втрьох бавилися ще кілька хвилин, сміялися, коли Ельдар тягнув свої маленькі ручки до Еміра і намагався «розчепити» нашу пару, і ці миті здавалися ідеальними. Але всі ідеальні ранки мають свій кінець.

 

Ми вже готувалися до пізнього сніданку, коли вітальню раптово заповнив шум. Двері відчинилися, і на порозі з’явився Салім. Я відразу відчула, що це буде не просто ще одна його витівка.

 

– О, яка радість – усі тут! – голосно вигукнув він, явно ще не протверезівши.

 

Раптом до кімнати зайшла вона – висока, з розкішними темними локонами, облягаючою червоною сукнею, що підкреслювала кожен вигин її фігури. Її погляд був гордовитий, а губи – розтягнуті в п’яній, але впевненій посмішці.

 

– Привіт усім! – вона підморгнула.

 

Емір сидів, стиснувши губи, намагаючись не виказувати емоцій. Я ж відчувала, як тиск в кімнаті зростає.

 

– Салім, що це? – нарешті промовив Емір, тихо, але з явним роздратуванням.

 

– Що це, батьку? Це – життя! Це – молодість! Це – Карла, моя... хм... подруга!

 

– Дуже приємно, Карло, – сказала я сухо, дивлячись прямо їй в очі.

 

– Мені теж, пані, чи як вас назвати? – її сміх дзвенів, як скляний келих.

 

– Називай її «пані Ханим», – Салім, здається, знаєш, як називати людей. Це не клуб. – Емір більше не приховував своєї злості.

 

Салім вмостився за стіл, демонстративно сівши поряд з дівчиною. Його самовпевнена посмішка грала на нервах.

 

– Ну, тату, це все твої правила, а ми – нове покоління. Ми живемо по-іншому. Що ти хочеш від мене?

 

– Повага була б хорошим початком, – холодно відповів Емір.

 

– О, повага, – він засміявся. – Може, повага до того, що я тут єдиний справжній чоловік, який каже, що думає?

 

– Салім! – я не витримала. – Ти поводишся недоречно. І при чому тут ця... Карла?

 

– О, це просто приємна компанія, на відміну від деяких людей. Правда, Карло?

 

– Салім, – втрутився Емір, підвищивши голос. – Це останнє попередження. Якщо ти не зміниш своєї поведінки, то...

 

– Що тоді? Ви мене виженете? Знову? Але тепер уже пізно, тату. Я вже виріс, і я тут. І я залишуся. Принаймі до дати мого офіціального влаштування в Стамбулі.

 

Напруга досягла піку. Карла, здається, вже пошкодувала, що взагалі сюди прийшла, але все одно продовжувала сидіти, роблячи вигляд, що нічого не відбувається.

 

Емір подивився на мене. В його очах було не тількі роздратування, але й біль. Я лише тихо видихнула і відвела погляд.

 

Цей ранок, який починався так ідеально, знову став полем бою.

 

 

 

 

Що ж, я знала, що рано чи пізно все це закінчиться. Що Салім, якого я вже ледве могла впізнати, таки збереться й покине нас. Але його останні тижні з нами стали справжнім випробуванням. Він поводився так, ніби його мета — спалити всі мости, залишити за собою попіл і дим.

 

Провокації сипалися на нас із Еміром, наче з рогу достатку. Спочатку тонкі й ледь помітні, а потім — прямі, грубі. І завжди із підтекстом, що зачіпав мене. То коментарі, що натякали на минуле, то глузування, що звучали як намагання нас підколоти.

 

-Мила моя ханим, а твій чоловік точно вміє задовольняти всі твої бажання? — кинув він одного разу за вечерею з таким сарказмом, що гості відчули себе ніяково. Я тоді лише усміхнулася і, зберігаючи холодну ввічливість, відповіла:

 -Всі. І навіть більше, ніж я могла мріяти.

 

Але Салім не здавався. Приводив додому одну красивішу за іншу дівчину. Справжнє дефіле моделей із обкладинок глянцю чи музикальних кліпів. Їхні довгі ноги й усмішки виглядали як виклик. А його постійні натяки, що «от скоро й я одружуся», наче були покликані вколоти мене.

 

Ну одружуйся, думала я. Чесно кажучи, мені було байдуже. От тільки він цього не робив. Він хотів бачити нашу реакцію, хотів довести, що може зруйнувати наш спокій. Але не розумів, що його голки давно затупилися.