Лія Серебро, Олена Арматіна - Його інвестиція. Міняю інвестора. Частина 2., Лія Серебро, Олена Арматіна

Ми з Еміром лише тиснулися ближче один до одного, як ніби це загартовувало нас. Я вела себе як ідеальна дружина. Завжди усміхнена, завжди ввічлива, без жодного приводу для ревнощів чи сумнівів. Навіть коли в мене на серці скребли кішки через його витівки, я залишалася незворушною.

 

А Салім… Салім злетів із котушок. І от настав день, коли він таки вирішив поїхати.

 

Я була в своєму готельному комплексі, який Емір подарував мені, займаючись справами. Добудова тераси біля басейну затягнулася, і я приймала будівельників, які привезли зразки плитки. Поруч розглядала ескізи меблів для спа-зони. Ще була зустріч із постачальниками — треба було затвердити меню для ресторану.

 

Все йшло за планом, аж раптом двері відчинилися, і на порозі стояв Салім.

 

— Останній раз бачу, як ти так завзято працюєш, — сказав він із ледве помітною усмішкою.

 

— Я зайнята, Салім. Якщо хочеш попрощатися, можеш зробити це коротко.

 

Він увійшов, і я відчула, як простір заповнився його важкою енергією. Я зробила знак рукою, щоб робітники залишили нас наодинці.

 

— Збираєшся, нарешті? — спитала, підкреслено спокійно, хоча всередині мене почало стискати.

 

— Так, вирішив не затримуватися. Та й ти ж знаєш, що я тут зайвий.

 

Його голос був спокійним, але погляд пронизував. Я уникала зустрічі з його очима, вдивляючись у документи на столі.

 

— Тоді чому так довго не їхав?

 

Він засміявся. Але це був сміх без радості.

 

— А ти як думаєш, ханим?

 

Я різко підняла голову.

 

— Досить називати мене так, Салім. Я вже не та дівчина, яку ти колись знав.

 

— Знаю. Тепер ти його дружина. Його ханим.

 

Його голос звучав із гіркотою, але я не піддалася.

 

— Твоя проблема в тому, що ти не знаєш, чого хочеш. Або не знав ніколи.

 

Він підійшов ближче. Я відчула, як стискаються пальці.

 

— А ти знаєш, чого хочеш?

 

Я витримала його погляд і відповіла:

 

— Так. Я хочу спокою.

 

Він мовчав кілька секунд, а потім кивнув.

 

— Ну що ж, спокій тобі. Прощавай, Анастасіє.

 

Він розвернувся і пішов, залишивши мене стояти з клубком емоцій у грудях. Чи це було прощанням? Чи лише черговим актом гри, яка не закінчується?

 

Життя з Еміром стало для мене тихою гаванню. Місяць нашого спільного життя пролетів, як одна щаслива мить. Ми обидва встигли знайти новий ритм, у якому наше подружнє життя перепліталося з роботою, дитиною і нескінченними планами на майбутнє. Емір був турботливим і уважним чоловіком, і навіть попри свої бізнесові справи, завжди знаходив час для нас із Ельдаром.

 

Одного теплого вечора ми вирішили влаштувати невелике свято для себе вдома. Романтична вечеря на терасі під зорями, легкий джаз у фоновому режимі і сміх Ельдара, який тепер навчився повзати й досліджувати всі куточки дому. Стіл був заставлений простими, але смачними стравами, приготованими разом.

 

— Як я люблю ці моменти, — усміхнулася я, поглядаючи на Еміра, що тримав на руках сина й хитав його так, ніби співав якусь невидиму колискову.

 

— А я люблю тебе, — відповів він, нахиляючись, щоб торкнутися губами мого чола. Його голос був таким ніжним, що я навіть на мить забула про все на світі.

 

Після вечері ми довго сиділи на терасі, обговорюючи наші плани. Я згадувала, як багато потрібно зробити в новому готельному комплексі, що вже майже завершений. Емір розповідав про свої проєкти, ділився ідеями й часом дивував тим, як багато у нього енергії.

 

Але наступного дня все змінилося.

 

Вечеря почалася, як завжди, спокійно. Але цього разу я помітила, що Емір був якось відчужений, нервово перебираючи вилку в руці. Його погляд блукав десь далеко, і навіть Ельдар, який, зазвичай, міг розсмішити кого завгодно, цього разу не міг зняти з його обличчя напруження.

 

— Щось сталося? — запитала я, відставивши келих вина й пильно дивлячись на нього.