Павло Архипович Загребельний - Вигнання з раю

— Пропоную вам очистити територію нашої сільської Ради протягом двадцяти чотирьох годин!

— Очистити? — не дуже й подивувався Конон Орестович. — Можна. Я все можу, глопці! А тільки ж мій Пшонь зостається з вами. Прийміть мої співчуття!

І вклонився глумливо над батюшкою Лаврентієм, який поволі збирав докупи свої півтора центнера живої ваги, підводячись з нагрітого сонцем асфальту.

Закуска східних деспотів

Коли в місті, скажімо, призначають чи обирають нового керівника та ще коли він до того ж новатор, — що передовсім робить такий керівник, на чому зосереджується? На людях і на їхніх проблемах, бо все інше там — то тільки довколишнє середовище. А як у селі? Що тут найперше — люди чи природа? Село — це земля, і сонце, і теплі дощі, і пташиний спів, і все росте, розвивається, квітне і дає врожаї, приносить радість, добробут і бажання жити далі, рости і діяти, як казав поет. Та коли засуха, град, приморозки, стихії, довгоносики, колорадський жук, який, вчепившись у обшивку реактивних лайнерів, перемандровує від материка до материка і жере все на світі, мало не добираючись уже й до сталі та каміння, — як тут жити і на яких проблемах зосереджуватися, на людських чи космічних?

Гриша Левенець мав намір з усім молодечим запалом, з нерозтраченою силою кинутися у вир проблем, невдала затія зі спортивним комплексом його не злякала, він уже думав про басейн з підігрітою водою, і про палац піонерів, і про станцію юних техніків, і про…

Але, як кажуть, життя вносить корективи.

До Веселоярська несподівано (і нечувано, додамо ми) прибули два сільськогосподарські критики, добралися туди попутним транспортом і хоч справу, з усього видати, мали до колгоспного керівництва, заявилися найперше до сільради: подбай, організуй, поклопочись, оточи увагою, а заодно і дай відповідь.

Автора можуть спитати: чи бувають взагалі сільськогосподарські критики? Дивне запитання. Не може ж автор назвати їх літературними. Одразу почнуть доскіпуватися, кого мав на увазі. А так — нікого. Два критики — два півники горох молотили… Один — Підчеревний. Може, ще від пророка Йони з черева китового. Вічний сумнів, намагання все помацати, побачити навіть невидиме, проникнути в непроникне, міф, підтекст, підсвідомість, підчерев’я, синдром Санчо Панса і всього, що сто пудів з’їдає, а ніякого сліду не залишає. Другий Слимаченко-Еспараго. Вічний антагоніст Підчеревного, все життя переслідував його, викривав і затавровував, прославився не цим, а конячим питанням. Мав тут свою особливу думку. Вотум сепаратум, як кажуть авторові друзі юристи. Думка так сильно колотилася в Слимаченкові, що збивала його з ніг, або, як кажуть у Веселоярську, — з плигу. Слимаченко спеціалізувався по конях, нe по тих, що їх з’їла наша безжальна статистика (не передбачаються корми — коні або ще якісь там відомі тварини видихають), а тих, що під королями. Надзвичайно глибокі спостереження і відкриття ще глибші. Якими фарбами малювали художники коней, а якими королів та інших вельможних класово ворожих нам вершників з віддалених епох — рабовласницької, феодальної, плутократичних? Виявляється: на коней клались фарби справжні, доброякісні, іноді — просто рідкісні (Художники самі їх розтирали й змішували), а на персон — так собі, таке- сяке мазило, мало не оте шмаровидло, що ним колись українські чумаки мастили колеса своїх примітивних дерев’яних возів-маж. Від такого великого відкриття в голові у Слимаченка так закрутилося, що йому закортіло дочепити до свого українського прізвища ще й іноземний псевдонім, і тут йому хтось підказав французьке слово «еспараго», яке означало того ж таки слимака, але звучало незрівнянно розкішніше. Ще хтось спробував налякати Слимаченка, що тих еспараго французи поїдають як делікатес, але він одмахнувся зневажливо: хай там своїх поїдають, а мною подавляться! Ще хтось порадив Слимаченкові взятися за сільське господарство (після глибоких студій над королівськими кіньми на картинах), — і він, може, й не послухав би, але саме тоді в сільському господарстві вже розлягався Підчеревний, найперший суперник, отже, й ворог Слимаченка, тому той теж охоче взявся за цю галузь.

— До мене? — не повірив Гриша.

— Точно, — підтвердив Підчеревний.

Підчеревний мав шляхетські вуса з підвусниками, пишні, хоч долівку підмітай, позирав на голову сільради доволі благодушно і, сказати б, ліберально. Слимаченко ж усвердлювався в тебе колючими очима, так наче ти був не представником народної влади, а отим зневажуваним феодальним вершником, і Гриша ніяк не міг збагнути, що поєднало таких двох неоднакових людей. Він спробував їх роз'єднати.

— Може, ми для вас розробимо окрему програму? — звернувся до Підчеревного. Але Слимаченко вмить розгадав усю підступність такої пропозиції.

— Ніяких окремих програм! Ми розслідуємо те саме питання.

— Точно, — підтвердив Підчеревний безвільно и безхарактерно, і Гриша втратив до нього будь-який інтерес. Тепер обидва сільгоспкритики злилися для нього в одне, в якусь сіру масу, в замазку, питання полягало в тому, як їх позбутися. Тут він не мав ні знання, ні досвіду. Все ж вирішив здійснити попередню розвідку.

— Так до мене чи до голови колгоспу?

— До всіх, — заявив Слимаченко. — Ми проводимо комплексне розслідування. Одержано тривожний сигнал, нам доручено все перевірити і зробити висновки.

— Висновки?

— Точно, — поворушив вусами Підчеревний.

— Про що ж висновки?

— Кози на території вашої сільської Ради є? — втупився в нього Слимаченко.

— Можуть бути.

— Я питаю: є чи нема?

— Ну є!

— Які кози?

— Ну які ж? Ті, що кажуть: ме-ке-ке! — Гриша засміявся.

— Не бачу причини для сміху, — суворо кинув Слимаченко. — Не бачу ніякої причини. Кози валютні?

Гриша знов засміявся, бо слово «валютні» нагадало йому бабу Валюту.

— Ви даремно смієтеся, — застеріг його Слимаченко. — В нас є дані, що зарубіжну поїздку по кіз оформляли саме ви.

Гриша міг би заперечити, сказавши, що це робив його попередник, але треба було підтримувати честь своєї установи, тому він мовчки кивнув, згоджуючись.

— Он ба! Он ба! — восторжествував Слимаченко. — Ви оформляєте поїздку, посилаєте чоловіка, закупляєте кіз, а як ви їх везете? Вам відомі правила залізничних перевозок? Дрібних тварин, наприклад собак, слід перевозити неодмінно в намордниках. Кози ж відносяться до дрібних тварин і їх треба прирівнювати до собак. Питається: а як ви перевозили своїх кіз — в намордниках чи без?

Гриша не міг стямитися від слів цього мудрагеля. Ось кого б треба возити в наморднику і показувати людям, як тигра в клітці. Але що тут подієш, коли ти офіційна особа і маєш тільки усміхатися і кивати головою?

— Намордників не було, — сказав Гриша, щосили намагаючись виказувати сумирність. — До Веселоярська ідея намордників ще не дійшла.

— Ага! — забігав по кабінету Слимаченко. — Ага! А ще ми спитаємо: