Павло Архипович Загребельний - Вигнання з раю

міг з’являтися перед паствою голим. Після затяжливих дискусій зійшлися на тренувальних костюмах. Тавромахієнкові давав свій бавовняний костюм Пшонь. Але й на цьому процедурні питання не вичерпалися.

— Спорт є спорт, — зробив глибокодумну заяву Тавромахієнко. — Він прикрашається й увінчується медалями, призами, нагородами. А що в нас?

Отець Лаврентій розвів руками і благодушно усміхнувся. На противагу всім хижо користолюбивим священнослужителям він хотів бути безкорисливим:

— О спорт! — прорік він натхненно.

Але Конон Орестович не підхопив цього платонічного заклику. Матеріальна сторона справи зацікавила його так, що він виявив неочікувану для спортивного діяча ерудицію:

— Тільки Зевс і Посейдон могли насолоджуватися самим димом од жертвоприношень у епіопів. А ми люди темні, нам треба випивки и шамовки! Ставлю ящик коньяку проти твого ящика, отче! Відірву тебе від аспальту — мої обидва ящики. Не відірву — твої! Як?

— Німало вопріки глаголю, — скромно мовив отець Лаврентій.

Після чого стали готуватися. З'їздили додому до отця Лаврентія, підождали, поки він переодягнеться, тоді до Несвіжого, де переодягся Тавромахієнко, згодом до Панькового двору, де асфальт був ширший, бо Панько поставив шляховикам півлітри, і вони висипали зайву машину бітуму навпроти його двору, так що там тепер вільно розверталися не тільки машини, а й комбайни.

Ніхто нікому нічого не казав про змагання, а чутка розлетілася по Веселоярську вмить. Колись казали: збіглося мале й старе. Але такий вислів годиться для епох невизначеного способу життя і хаотичного господарювання. Тепер же мале в піонерському таборі, старе на пенсії, але працює далі, не покладаючи рук, зате в селі з’явилася нова сфера — обслуговування, а в сфері люди, багато людей, а до них ще безліч спеціалістів з середньою спеціальною і вищою освітою, а до них ще… Одне слово, ми скажемо так: збіглося все, що могло збігтися.

І стало дивитися.

Піп ліг на асфальт. Тавромахієнко став над ним, засукав рукави. Рекордя свиснув у міліцейський сюрчок, подарований йому Іваном Безтурботним. Спортивне змагання розпочалося.

Змагання справді б розпочалося саме так і саме тоді, як ми оце проголосили, але за умови, що змагаються, делікатно кажучи, нормальні й повноправні громадяни (коли б вони були ще й членами спорттовариства «Урожай» або «Буревісник», то така ситуація належала б до ідеальних).

Але ж тут учасником спортивного змагання виступав служитель культу! Представник інституції, відокремленої від держави. То як тут бути? І чи могла ця ситуація не задемонструвати якимось чином своєї зацікавленості в перебігу цього не зовсім звичайного змагання? Ясна річ, отець Лаврентій вельми гаразд відав, що його ймовірні спортивні успіхи навряд чи обходитимуть високих церковних ієрархів. Тому він, на власний страх і риск, подбав про належне, сказати б, оформлення, оздоблення і оглашення своїх спортивних вчинків, які могли б (хоч і не канонічним способом) намножити його церкві хвалу і славу.

Автор виплутається з цього страшенно заплутаного словоливства дуже просто. Коли Рекордя засюрчав у міліцейський сюрчок, з-за буйних веселоярівських горбів, з-за гарбузово-орхідейних соковитих квітів, з-за високих багатобарвних мальв, розтривожуючи екзотичну ніжність красолі, ласкаво гладячи загадковість нагідок, над полем змагання пролунали давно забуті співи, які не мають ніякого відношення до наших високих часів, співи з часів обскурантизму, тобто суцільної темряви і безнадійності.

Баба Параска, яка добровільно віддала наданий їй колгоспом будиночок під культову споруду, сама переселившись до баби Палажки, тепер разом з бабою Палажкою організували півчу і, в сподіванні звитяг свого батюшки отця Лаврентія, прибувши вчасно до місця змагання і розставивши півчу по чину з двох боків для антифонного співу, затягли ірмоса: «Мироправителі тьми віка свого і духів злоби піднебесних». А тоді: «Воїнство виспренно на висоті…»

Але ще перед тим та сама чутка, що облетіла весь Веселоярськ, проникла й до сільради, однак розповсюдилася там не стихійно, а з дотриманням субординації, тобто найперше попала до Ганни Панасівни, а вже тоді й до молодого голови.

— Чули? — входячи до Гриші, спитала Ганна Панасівна. — Цей ваш консультант нашого попа Лаврентія за вуха відриває від асфальту.

— Хто вам сказав таке? — схопився з-за столу Гриша.

— Люди кажуть.

Гриша не перепитував. Коли кажуть люди, треба вірити. І діяти. Він побіг до сільрадівського мотоцикла. Забув навіть спитати, де все те відбувається, але це вже не важило. Асфальту у Веселоярську було стільки, що на мотоциклі промчиш і пролинеш за п’ять хвилин. Живемо в епоху космічних швидкостей!

Та поки Гриша заводив мотоцикл, поки здійснював розшукову операцію, події коло Панькового двору сягнули вищої точки, тобто кульмінації. Після свистка Рекорді Тавромахієнко, не зважаючи на півчу, яка не виявляла до нього ніякого сприяння, кинувся на лежачого отця Лаврентія, вицілив його маленькі, як дві квасолини, вуха, вхопився за них своїми залізними пальцями, смикнув, рвонув, потяг, поцурперлив, — піп аніруш. Конон Орестович, прикликавши на поміч увесь свій спортивний досвід, змобілізувавши всі знання й хитрощі, кинувся туди, кинувся сюди, хекнув і крекнув, стрибнув так і стрибнув сяк, пововтузився і понадимався для годиться і навсправжки, — піп лежав каменюкою, ані відриватися над асфальтом, ні підноситися бодай на сантиметр над рівнем степів і в гадці не мав, одним словом, піп був, як виспівувала півча, кріпкостоятельний. Тоді Тавромахієнко вдався до прийому недозволеного, став крутити попові вуха, знов пробував піднести його тяжку, як двопудова гиря, голову над асфальтом, — все марно. А тут ще клята півча помітила недозволені прийоми і залементувала: «Ділаша на хребті моїм всі начальници страстей». Одним оком Тавромахієнко встиг зауважити громохкий чорний мотоцикл, а на ньому голову сільради, що наближався невідворотно, як доля і закон, відчаєно рвонув батюшку так, що в того поза вухами виступила кров, але піп навіть не зворухнувся.

— Припиніть безобразіє! — зіскакуючи з мотоцикла, закричав Гриша. — Хто дозволив? Що за безчинство!

Тавромахієнко навіть зрадів такому втручанню вищих сил. Він бачив, що попа однаково над асфальтом не піднесе, а вуха йому може повідривати. Кому треба такої мороки? Тому він радо відступився від лежачого батюшки, привітно махнув Гриші.

— Став, голово, отцю священнослужителю два ящики коньяку, і хай благоденствує.

— Які два ящики? Про що мова? — обурився Гриша.

— Така в нас домовленість. Хто програє — ставить два ящики.

— За які ж кошти, цікаво знати?

— Я консультант — положений мені гонорар?

— У нас консультування на громадських засадах, — пояснив Гриша.

— На громадських засадах тепер тільки горобцям дулі дають, — зареготав Конон Орестович. — Пшонь, запиши!

— А шефство? — мав необережність сказати Гриша.

— Шепство? Не смішіть мене, а то я заплачу!

«Ну, гадство, — подумав Гриша, — це вже не отой ассірійський Навуходоносор, про якого в школі розповідала Одарія Трохимівна, а Завухопідносор. Накликав