Владислав Валерійович Івченко - Найкращий сищик імперії на Великій війні

але вони б вибухнули від гранати. Та і для чого робити аж такий величезний склад боєприпасів близько до лінії фронту?

— То що це? — спитав генерал.

— Поки що не знаю. Щоб дізнатися, що там відбувається, треба побувати біля котловану, подивитися з землі, а не з неба.

— Але перейти через лінію фронту майже неможливо, бо у німців добре організовано суцільну оборону!

— Так, але можна перейти повітрям. У вас немає повітряної кулі? — спитав я.

— Куля є, але вітер проти нас, — сказав якийсь полковник. — Ми в артилерії стежимо за вітром, так ось мушу сказати, що вже кілька тижнів напрям стабільний — східний. Тобто дме з боку ворожих позицій на нас. Через це ми мусимо бути готові до хімічної атаки, тримаємо на позиціях запас протигазів.

— Тоді, може, аероплан? Пане штабс-капітане, зможете вночі перевезти за лінію фронту? — спитав я у Івлєва.

— Можу, але де сідати? Не на ворожому ж аеродромі. А інших варіантів немає, бо усюди сніг, — доповів Івлєв.

— А Якщо ось тут? — Я показав пальцем на мапу. — Озеро десь за три версти від котловану, в глибині німецьких позицій. Навряд чи там німці когось тримають.

— Але як сісти на озеро? — здивувався Івлєв.

— Я думаю, що лід там товстий і витримає аероплан.

— А сніг? Там треба спочатку розчистити смугу, а потім уже сідати. Та й навіть так, на лід сідати дуже небезпечно, колеса може повести.

— А якщо застосувати лижі? — запропонував я.

— Лижі? — здивувався Івлєв.

— Так, зняти з аероплана колеса і почепити лижі. Тоді і сніг на озері прибирати не треба, сядемо, як на санях.

— Але так ніхто не робив! — злякався штабс-капітан.

— То зробімо.

— Але це ризиковано!

— А які в нас варіанти? У розвідку треба йти вже сьогодні вночі. По землі до котловану ми не дістанемося. Німці начебто знімають війська, але, може, вони просто міняють частини. Та навіть якщо відводять, там усе одно не пролізеш. Вітер не дає змоги застосувати повітряну кулю, залишається аероплан. — Я схилився над мапою. — Залітаємо ось звідси, сідаємо, вимикаємо двигун і котимося. Ближче до берега. Потім залишаємо аероплан, виходимо на берег, ось цим лісочком ідемо до котловану. Сподіватимемося, що німці не чекають нас із тилу, тому тут охорона буде послаблена. Пробираємося, дивимося, що там, потім повертаємося і летимо назад.

— А якщо німці знайдуть аероплан, поки нас не буде? — спитав Івлєв.

— А якщо нас підстрелять по дорозі, або ми не знайдемо у темряві озера, або на озері у льоду буде якась колода, через яку ми беркицьнемося? Багато чого може статися, операція ризикована, це я визнаю. І не те щоб дуже вже я хотів тут голову скласти, нехай пан командувач вирішує, — я подивився на генерала Сіверса. Той думав. Почали висловлюватися офіцери штабу. Всі казали, що дуже ризиковано, і можемо втратити аероплан.

— Але ж німці щось затівають! Щось нечуване! Бо ніде вони ще не робили такого! Треба дізнатися! — вирішив генерал. — Іване Карповичу, отримуєте мій дозвіл на операцію. І повне сприяння у підготовці! Полковнику Шемаханський, забезпечити всім необхідним. Важлива справа, заради якої варто ризикнути!

— Дякую, пане генерале, — сказав я, хоч сам уже був невдоволений тим, що самотужки поліз у пекло. Та така вже в мене натура: якщо почав щось робити, то мусив зробити якнайкраще.

Ми вийшли з полковником Шемаханським та штабс-капітаном Івлєвим. Останнього попросив підготувати аероплан.

— Тільки який-небудь потужний. Щоб міг узяти троє-четверо людей.

— Для чого? — здивувався Івлєв. — Нас же двоє.

— Я хочу взяти досвідченого у розвідці бійця. Та і назад, можливо, доведеться повертатися з полоненим.

— А для чого боєць, чим я не підходжу? — образився авіатор.

— Ваша благородь, просто кожен мусить займатися своєю справою. Ви — керувати аеропланом, я — дізнаватися, що німець затіяв, а хтось інший нам язика добуватиме. Так найкраще буде. То є у вас аероплан підходящий?

— Ну, є моноплан Сікорського. Він тримісний, але потягне за необхідності і чотирьох, до того ж ми назад із напівпорожнім баком летітимемо.

— Лижі до нього можна буде причепити?

— Не знаю, треба подивитися.

— Спробуйте, це необхідно.

Івлєв пішов готувати аероплан, а я спитав у Шемаханського, чи немає у нього хорошого розвідника.

— Досвідченого, який би вже до німця ходив і полонених приводив, — сказав я і згадав про Боброва, мого товариша по біганині у ворожому тилу. Але Бобров був у іншій армії, швидко його не знайдеш.

— Біда в тому, Іване Карповичу, що два найкращі розвідники армії сидять зараз на гауптвахті, — скривився полковник.

— За що?

— За порушення дисципліни.

— Серйозне?

— Без дозволу залишили частину, побігли у село до дівок. По дорозі їх зупинив патруль військової поліції, то вони патруль обеззброїли і пішли собі далі. Лише вранці їх арештували, вже у частині. Тепер чекають воєнного суду.

— А бійці хороші?

— Та шибеники ще ті. Тягали нам німців, наче мишей.

— Поговоріть із паном генералом, щоб дав дозвіл хлопцям спокутувати кров’ю порушення дисципліни.

— А не боїтеся з такими за лінію фронту вирушати? Це ж у них не перше порушення. Шибайголови страшні, Сибір за ними плаче.

— Так те що треба! У розвідці інші й не потрібні. Як звати їх? — поцікавився я.

— Першого — Четвер Загорулько, з ваших країв, Іване Карповичу, з Малоросії.

— Четвер? У нас так не називають, — здивувався я.

— Каже, що сирота, знайшли його у четвер, ось і назвали Четвергом. Другого звати Андрій Єрофєєв — із русаків. Оце збіглися вони — така парочка, що хай бог милує. Вже по георгіївському хресту мають і далі або повними кавалерами будуть, або до стінки їх поставлять.

— Попросіть за них пана генерала. Такі відчайдухи для цієї операції і потрібні. Без них немає сенсу летіти.

— Добре, Іване Карповичу, поговорю.

Я попросив виділити мені окрему кімнату, сів над мапою розумувати. По пам’яті наносив на неї розташування німецьких частин, які бачив, коли літав. Пам’ять у мене була хороша, філерська Потім крутив мапу, роздивлявся, і так виходило, що план мій не те щоб хороший, але з найкращий з усіх можливих.

Вже по обіді до