Ліана Меко - Хибні мрії, Ліана Меко

Якби Кіра складала рейтинг найгірших днів, сьогоднішній був би на першому місці.

Його поява тут – як глузування. Удар нижче пояса, тортури, знущання. Як він міг після всього просто взяти та повернутися? Просто прийти на тренування, як ні в чому не бувало.

Невже йому настільки начхати на її почуття?

Адже він не може не бачити, як боляче він робить їй своєю присутністю.

Хіба Ігор не здогадується, що він прийшов і тепер він усюди, він у всьому?

Все навколо відразу перетворюється на Ігоря. Знову.

Він не може не знати, що своєю появою просто ламає її на частини. Це жорстоко.

Але він завжди поводився з нею жорстоко. Він робив їй боляче дуже часто, щоб вона могла розраховувати на інше. Цей хлопець, мабуть, амбасадор болю. Він з'являється і вбиває все живе, будь-яку надію на спокій та ясність.

Він просто повернувся, просто прийшов. Незворушно переступив поріг зали, ніби прийшов до себе додому. Кіра побачила його і в цей момент усередині щось обірвалося. Щось, що до цього дня потихеньку, дуже обережно починало затягуватись тонкими рубцями.

Це ж треба. Вона думала, що вилікувалась. Зібрала своє серце за уламками, з'єднала, реанімувала. Але за фактом це було схоже на лікування рваної рани прикладанням листочка подорожника. Неефективно, але з по-дитячому наївною впевненістю, що це допомагає.

Він повернувся і знову змусив рану кровоточити.

І це диявольські боляче. Розуміти, що він повернувся, та не до неї.

Ще болючіше усвідомлювати, що її почуття до нього не змінилися. Вона не зцілилася, не забула.

Вона сумувала за ним. Нічого не змінилось. Він повернувся і з першим поглядом, з першим кроком до неї, обрушив на неї всі спогади. Його руки, губи, погляди, шепіт, обійми. Спогади яскраво спалахнули і мало не збили з ніг. Спогади подій, які ніколи більше не повторяться.

Біль і образа затопили її свідомість до країв, здається, не залишаючи місця для чогось світлого, але ні, то тільки здається. Було ще щось. Щось крім болю. Майже невиразна у купі стискаючих грудну клітину почуттів, слабка, наче тонкий квітневий паросток, радість. Радість від того, що вона може знову бачити його. Радість, змішана з дурною надією на те, що його змусили повернутися все ж таки його почуття до Кіри.

Але це, звичайно, не так. Він повернувся не заради неї. Він не зателефонував їй, не знайшов її, він повернувся на тренування, не більше. Це очевидно. І хоч увесь його вигляд говорив про протилежне – про жаль, почуття провини та бажання до неї доторкнутися – Кіра забороняла собі сподіватися. Вона, як і раніше, закохана, а значить її сприйняття так само, як і раніше, спотворене. Якщо вона знову віритиме в те, чого їй так сильно хочеться, пізніше буде ще болючіше. Краще зовсім не відчувати. Краще заборонити собі дивитися на нього, думати про нього і відчувати весь той нескінченний спектр болючих почуттів, що, здається, просто розірвуть її груди на частини.

Краще зректися своїх надій, викинути з голови щасливі спогади і заглушити любов несамовитою злістю.

Стиснути кулаки, зчепити зуби так сильно, що чується неприємний скрип. Триматися. Дивитися з гідністю, не втратити рівноваги, почувши беззаперечне розпорядження стати навпроти людини, від якої жалібно стискується і кровоточить серце. Не показати свого страху та свого болю. Стояти і дивитися в очі тому, від якого чи хочеться втекти подалі, чи кинутися в обійми.

-Кіра, я ... - Хрипкий голос хлопця боляче ріже слух. Кірі хочеться стиснутись від звуку його голосу, але вона лише різко мотає головою, забороняючи йому говорити. Не треба їм розмовляти. Потрібно тільки вистояти цей клятий спаринг і піти. Втекти, забратися, зникнути. Чи зможе вона й надалі приходити сюди тренуватись, якщо тут тепер буде він? Чи зможе вона винести стільки болю? Чи зможе вдавати, що між ними нічого особливого не сталося?

Ні. Звичайно, ні. Вона не зможе. Ні забути, ні ігнорувати, ні розлюбити. Не найближчим часом.

Невже їй все ж таки доведеться кинути тренування? Після стільких років наполегливої ​​праці. Хіба вона настільки слабка, що не зможе й далі йти своєю дорогою тільки через те, що тепер цією ж дорогою йде людина, яка позбавила її спокою? Невже вона настільки слабка?

Кіра стискає зуби сильніше, відганяючи самозневажливі думки. Прямо зараз їй абсолютно байдуже – слабка вона чи сильна, і чи є майбутнє в неї у цих стінах. Їй би знайти сили на найближчу годину, на цей клятий спаринг. Їй би знайти сили витримати цю нестерпну близькість, яка заважає думати, контролювати свої емоції і навіть дихати.

Ігор стоїть, опустивши плечі, і з сумом дивиться на Кіру. Він не збирається бити, лише стоїть і розглядає її обличчя. Значить, битиме вона. Дівчина робить глибокий вдих і розставляє ноги в бойовій стійці, скидає кулаки перед обличчям. Вона так захоплена відчайдушними спробами контролювати свої почуття, що не помічає того, що Ігор так і не змінює пози, не розставляє руки з боків з метою блокування удару, як того вимагає вправа.

Кіра зосереджується на правильному виконанні удару, відводить убік праву ногу та різко, чітким ударом б'є. Нога дівчини, за правилами, повинна була бути спіймана його рукою, але, не зустрівши перешкоди, досягає мети і б'є Ігоря в ліве стегно.

Він не захищається. Кіра піднімає здивовані очі на обличчя хлопця, і бачить, як той морщиться від болю. Він зробив це спеціально. Він навмисне не поставив блок.