Юрій Володимирович Сорока - Іван Богун. У 2 тт. Том 2

належних кляштору бернардинів. Окрім витоптування угідь, час від часу проводилися пишні урочисті виходи пристаркуватого коронного гетьмана до жовнірів. Такі дні особливо шанувалися у війську – пан Миколай, дивуючи всіх непритаманною йому щедрістю, широкими жестами роздавав найманцям цілі пригорщі золотих, викликаючи тим таке громове і багаторазове «Vivat!», котре було чути за кілька верст від табору коронного гетьмана.

Дещо пізніше, ледь відірвавшись від передових підрозділів Демка Лисовця, до Сокаля підійшли і Калиновський з Лянцкоронським, з бравурним виглядом продефілювавши перед королівським почтом на чолі добряче пошарпаного п'ятитисячного реґіменту – всього, що залишилося від півтора десятка тисяч жовнірів, котрі кілька місяців тому перетнули кордони Брацлавщини, сповнені рішучості перезимувати у Вінниці і розпочати літню кампанію, знаходячись значно східніше, аніж розташовувалися тепер. Усе ж, хоч і на півночі Галичини, але кварцяне військо було зібране в потужний кулак і було готове кинутися в бій за наказом короля. Хоча той самий кулак, складений з вісімнадцяти тисяч добре вишколених і озброєних жовнірів, був далеко не найкращою частиною війська – Річ Посполита за традицією покладала найбільші свої надії на кінні хоругви шляхетного посполитого рушення. А кількість шляхетних ополченців у складі все нових і нових гусарських, рейтарських і драгунських хоругв вражала. Уже за два тижні після прибуття Яна Казимира у Сокаль численність самих тільки шляхтичів, зібраних під королівськими знаменами, сягнула майже тридцяти тисяч військових товаришів у складі десяти полків. А якщо врахувати численні свити шеренгових пахолків, що їх за звичаєм вів за собою в похід більш-менш заможний феодал, посполите рушення під стінами Соколя становило не менше ста тисяч вояків, переважно важкої та середньо озброєної кінноти.

Змінився Сокаль. І якби мандрівник, повернувшись до рідного міста на початку червня 1651 року, зійшов на високу кручу над Бугом, з якої відкривалася панорама раніше тихого галицького міста, він не повірив би власним очам – наскільки могло охопити око, виднокрай почорнили багатотисячні військові табори. Вітер тріпотів цілими сотнями хоругв, знамен та штандартів, шляхами та манівцями поспішали десятки заклопотаних військовими справами верхівців, тяглися безкінечні вервечки возів з харчами і фуражем, із селітрою, порохом і свинцем, зі зброєю і арматою для війська. Хмарами куряви позначалося небо над новими військовими реґіментами, обозами та чередами худоби. Усе живе йшло і йшло до Сокаля. І захоплення нашого мандрівника від величної картини неймовірно могутнього війська Речі Посполитої, котре було готове змести будь-кого з ворогів ойчизни, неодмінно змішувалось би з тугою і печаллю за зруйнованим райським куточком. Погубили смарагдову зелень луків, жовті хлібні ниви і чисту блакить Бугу десятки тисяч військового люду. Упень вирубали навіть тихі гаї, використовуючи їхню деревину на дрова для кабиць, вичерпали вершами крутобоких коропів і срібних карасів з темних глибин Бугу, вкрили мережею потворних зморшок-доріг пагорби і долини живописних сокальських передмість. Але навіть печаль нашого мандрівника була б лише мізерною неприємністю в порівнянні з важким становищем трудового люду як в самому Сокалі, так і на багато миль навкруги, аж до Карпатських гір на заході, Дністра на півдні і Случі на сході. Стації на утримання війська зросли багаторазово, і урядовці, що їх справно висилали на об'їзди навколишніх селищ старости й війти галицьких і подільських провінцій, здирали по три шкіри з простого селянства, не залишаючи часом ні крихти харчів у господі. І якщо в інший час така поведінка влади неодмінно призвела б до заворушень серед ображеного нею селянства, тепер наявність гігантського війська зовсім поряд стримувала незгодних від будь-яких необдуманих вчинків. Велика війна потребувала великих жертв, і першими відчули на собі вірність такого твердження мешканці Галичини.

II

Приїзд до королівського табору воєводи руського, князя Ієремії Вишневецького був, як завжди, помпезною і надзвичайною подією, навіть якщо взяти до уваги прибуття за кілька днів до Ієремії загонів Корецького, Любомирського і Конєцпольського, котрі теж являли собою доволі потужні військові формування. Але в яке порівняння можна було ставити хоругви тих шановних панів з чотирма тисячами надвірного війська князя Вишневецького, заковані в обладунки, зроблені найкращими майстрами Речі Посполитої, Німеччини, Франції і Англії? Рівні похідні колони гусарії, посадженої на коней, найшляхетніших коней, із затягнутими леопардовими шкурами грудьми і орлиними крилами над залізними наплічниками начищених до блиску панцирів, десятки шитих золотом хоругв і сам гербовий штандарт Корибут! Навантажені десятками гармат артилерійські обози і сотні й сотні возів з військовими припасами, належними найкращому приватному війську Речі Посполитої! Так, Ієремія Вишневецькій і цього разу зміг приголомшити всіх. І якщо раніше серед магнатських кіл Речі Посполитої й поповзли чутки, що, мовляв, блискучий князь через війну з Хмельницьким втратив майже всі свої колосальні маєтки і тепер знаходиться на межі убозтва, своєю появою під Сокалем Ярема враз розвіяв ті чутки. Хоча, як і в будь-яких чутках, що ми їх чуємо повсякчас, у тих розмовах було зерно істини – борги князя після набору і озброєння приведеного до королівського обозу війська були не менш величними, аніж вигляд самого війська. Проте це було мало кому відомо поза межами близького оточення князя, а в разі успішного закінчення битви ставало б і взагалі несуттєвим – князь Ярема знайшов би, як повернути з України все, втрачене ним за три з лишком роки війни.

Одразу ж по прибутті до Сокаля, блискучий князь отримав запрошення Яна Казимира на обід і приватну розмову. Пробігши очима листа з королівською печаткою, він здійняв очі на посланця, котрий доставив запрошення:

– Тобто мушу розцінювати це не як запрошення на бенкет або військову раду за участю решти рейментарів, а лише як приватне запрошення?

– Саме те його величність і мав на увазі, надсилаючи вам листа, князю, – поштиво схилив голову королівський камергер, у якому Богдан Хмельницький неодмінно б упізнав свого вірного помічника і резидента, котрий ось уже стільки років був найкращим агентом з усієї добре розгалуженої шпигунської мережі козацького гетьмана.

– Але чи не доречніше було б скликати принаймні коронних гетьманів і кількох командирів найбільших надвірних магнатських військ?

– Усьому свій час, князю, – прикрив повіками очі Верещага. – Сьогоденне запрошення має на меті продемонструвати особливе ставлення до вас його величності.

– Добре, – якщо Вишневецькому й полестила така заява, він не виказав цього жодним рухом або зміною інтонації. – Я буду у короля в призначений час.

Ян II Казимир, останній представник польської королівської династії Ваза, прийняв князя Вишневецького на порозі великої зали замку, прибраної так, як личило бути прибраними королівським покоям – різнобарвні вітражі у вікнах, вишукані меблі, задраповані шовком стіни і десяток