Юрій Володимирович Сорока - Іван Богун. У 2 тт. Том 2

палаючих свічок у золотих шандалах, призначені компенсувати нестачу світла в замку, котра давалася взнаки навіть сонячного літнього дня. Король з широкою посмішкою ступив назустріч князю і, приклавши руку до грудей, мовив глибоким оксамитовим голосом:

– Радий бачити вас, шановний князю. Прошу, проходьте і розташовуйтесь так, щоб вам було зручно. Зараз нам сервірують стіл, тож зможемо закусити, випити чудового вина і обговорити останні події. Мене надзвичайно цікавить думка із цього приводу людини, відомої в Речі Посполитій як ревний захисник наших славних традицій, а крім того, блискучий стратег і захисник Збаража.

– Дякую, ваша величність, – церемонно, але з прихованою у рухах самоповагою схилив голову Вишневецький. – Як вам відомо, мною завжди керувала лише любов до вітчизни та ненависть до її ворогів. От і сьогодні я тут не лише тому, що мене покликав ваш наказ про створення посполитого рушення. Значною мірою мене покликало власне серце. Залишається лише радіти, що ці два поклики спрямовані до однієї цілі, а отже, будуть керувати мною, подвоюючи моє бажання отримати перемогу.

– Перемогу, на яку ми усі заслуговуємо після тієї роботи, котру виконали заради того, щоб тут зібралася така кількість найкращого в Європі війська.

– Ваша величність як завжди має рацію, – стримано посміхнувся Вишневецький.

Він ковзнув поглядом по обличчю короля, і від допитливого погляду князя не заховалися сліди, залишені на обличчі Яна Казимира останніми роками, проведеними на королівстві під час зовсім не простого для Речі Посполитої періоду. І хоч пишний, шитий золотом, французький костюм короля виглядав блискуче, він не міг приховати сутулуватості плечей, у які король немов бажав втягти голову, ховаючись від сотень проблем, котрі поставали перед ним і Польщею завдяки зграям жадібних до польських завоювань сусідів. Гострі проникливі очі короля під воронового крила перукою і високим чолом усе ще палали розумом і енергією, але під ними вже залягли темні тіні і глибокі зморшки. І взагалі, Ваза, котрий був молодшим за Ієремію Вишневецького усього на якихось три роки, виглядав якщо і не старцем, то принаймні людиною досить потріпаною життям, старшою за князя десь на добрий десяток літ. «От і Річ Посполита, – чомусь спало на думку Ієремії Вишневецькому, – схожа на свого короля – така ж виснажена і жалюгідна, хоча поки що приховує це під пишнотою вбрання і дорожнечею деталей умеблювання».

– Перемога буде нашою, і нашою по праву, – сказав князь уголос, всаджуючись в крісло, на яке йому люб'язно вказав Ян Казимир.

Король сів навпроти і, підхопивши з невеличкої, вкритої позолотою таці тонконогий кришталевий келих, наповнив темним червоним вином.

– Прошу вас, пригощайтеся, – вказав він Вишневецькому на другий келих, точну копію першого, котрий стояв навпроти князя, – вважаю, що келих легкого вина перед трапезою не тільки не завадить, а й слугуватиме для збільшення апетиту і покращить процес засвоєння їжі.

– Дякую, – просто сказав Ярема і пригубив свого келиха. – Ви, ваша величність, натякнули в листі-запрошенні на те, що воліли б обсудити наодинці зі мною деякі аспекти майбутньої кампанії, тож готовий вислухати вас уже зараз.

– О, що ви, що ви! – запротестував король. – Усьому свій час, любий князю. Якими б нагальними не були наші справи, вони здатні зачекати, доки ми не закінчимо обідати і не вирушимо на невеличку кінну прогулянку околицями міста. Адже, я маю надію, князь не відхилить моє запрошення взявши участь у такій прогулянці?

Вишневецький ледве втримався, щоб не поморщитись. Після кількаденного переходу він був втомлений від верхової їзди і волів би краще відпочити спекотної післяобідньої пори. Але запрошення короля завжди залишається запрошенням короля, навіть коли ти Ієремія Вишневецький. Крім того, незрозумілі натяки Яна Казимира на те, що розмову краще вести за межами покоїв…

– Я лише буду радий розвіятися в такому почесному товаристві, ваша величність.

– От і славно! – король тричі плеснув у долоні. – Камергер!

– Усе готово, ваша величність, – виріс на порозі зали Верещага. – Прошу до столу.

Під час обіду Ян Казимир наказав видалити всіх, окрім двох лакеїв, котрі прислуговували їм за столом, хоча розмова велася світська і аж ніяк не утримувала в собі будь-яких державних таємниць.

– Як почуває себе пані Гризельда-Констанція? – ввічливо запитував король про здоров'я князевої дружини, як того потребували правила хорошого тону. – Маю надію, що вона не гнівиться на мене за те, що її малжонек знову змушений був покинути її і вирушити на захист Речі Посполитої. Бачить Бог, я сумую, що довелося послужити якщо й не прямою, то все ж причиною вашої розлуки.

– О, пан круль може бути спокійним, – стримано відповідав князь, – пані Гризельда не гірше нас із вами розуміє всю небезпеку, котра нависла над Річчю Посполитою в останній час, а разом з тим необхідність моєї присутності там, де доля держави покладена на вістря меча. Не дарма вона виросла в домі коронного канцлера. Можу побитися об заклад, вона сама змогла б дати раду Польщі краще за деяких сенаторів нашого сейму.

– Цілком з вами згоден, любий князю, – зааплодував від захоплення Ян Казимир. – І, напевне, ніхто не буде сперечатися, що покійний Еразм Ротердамський[59] надто багато брав на себе і чоловічу частину людства, написавши своє: «Nam quod Plato dubitare videtur, utro in genere ponat mulierem, rationalium animantum, an, brutotum, nihil aliud voluit, quam insignem eius sexus stultitiam indicare».[60] Моєму твердженню прямий доказ – пані Гризельда. Не дивлячись на молодість і янгольську красу, вона наділена таким гострим розумом, що легко заткне за пояс добру половину цих пихатих недоумків, котрими кишить сейм.

– Дякую, – ледь-ледь схилив голову князь, – і головне, як я вже сказав, що вона розуміє, чому я повинен знаходитися тут, під вашими знаменами, мій королю, у той час як її святий обов'язок виховувати нашого сина, котрий рано чи пізно замінить мене і неодмінно буде вважати святими ті цінності, які є святими сьогодні для мене.

– Безперечно, пане Ієреміє, безперечно. Річ Посполита – держава, котра втілює права і свободи золотої шляхти. Країна, котру Господь обрав одночасно нести світоч культури на дикий схід і затулити собою Європу від войовничих представників цього самого сходу. Вона заслуговує на те, аби не лише ми, а й наші діти, їхні діти і діти їхніх дітей були гордими, що можуть себе називати громадянами Речі Посполитої. Саме для того наше життя проходить у невпинній борні, і ми втрачаємо день за днем найкращих своїх товаришів.

– Сподіваюся, мій королю, наша борня знаходиться на кінцевому етапі. Ще одне зусилля, і ми підтвердимо: не дарма поляки є потомками своїх славних