Люсі Лі - Біжи або кохай, Люсі Лі

Глава 27.3

Новина, що вже завтра я втрачу таке прибуткове місце, як робота економкою у Беєрів, мене майже розчавлює. 

Звичайно, з одного боку я була рада, за Надію Миколаївну, що вона нарешті одужала і зможе повернутися до своєї роботи. Але як пояснити жінці, що я не хочу повертатися назад до її Максима. Адже вона була для мене єдиною надією. Саме в неї я планувала перекантовуватися до самих пологів. А тепер, після її слів про те як вона рада за мене та Максима, мені потрібно було ще й нову квартиру шукати. Ну не розповідати ж їй що насправді для мене немає нічого гіршого ніж повернутися до лап її племінника, якого вона майже ідеалізує.

Залишилося лише надіятися що мені буде достатньо тих заощаджень, що я накопичила, для того, щоб прожити ці останні чотири місяці. 

З такими сумними думками я виходжу з лікарняного крила і повільно бреду в бік свого тимчасового житла. На повному автоматі звертаю з людної вулиці Леон у бік пустельного провулка Сен-Жермен.

Поки іду, думки про те, як прожити наступні чотири місяці, повільно змінює невимовна тривога. Що неминуче зростала з кожним моїм кроком. 

У цей час доби ліхтарі ще не запалили, але на вулиці вже досить темно. Тому я мимоволі шарахаюся кожної тіні, кожного швидкоплинного звуку що лунає із темряви. 

Через хвилину мені вже почало здаватися, що за мною стежать. І навіть здається кілька разів, я краєм ока вловлюю чоловічий силует.

Невже мене все-таки знайшли? Невже всі мої надії на щасливе та спокійне майбутнє підуть прахом. 

Серце від напруги та страху майже розривалося у грудях. 

Прискоривши кроки й намагаючись менше дивитися на всі боки, я з усіх ніг кидаюся до свого під'їзду. Зачинивши двері під'їзду буквально влітаю на потрібний мені поверх. Забігши у квартиру, з гуркотом зачиняю за собою двері. Щоб поспіхом закритись на всі замки.

Знесилено опираюся спиною на двері, та важко дихаючи ще кілька хвилин стою уважно прислухаючись до звуків ззовні.

Переконавшись, що все тихо, я абияк узявши себе в руки, повільно йду до ванної кімнати, щоб нарешті змити з себе цей божевільний і важкий в усіх сенсах день. 

Двадцять хвилин під теплим душем не приносять довгоочікуваного полегшення. Тому нашвидкуруч повечерявши й переодягнувшись у легку нічну сорочку, лягаю в ліжко в надії забутися глибоким і міцним сном.

Але моїм планам на довгоочікуваний відпочинок не судилося відбутися. 

Як тільки я зручно вмостившись, починаю дрімати, мій мобільний телефон, що лежить на приліжковому столику починає голосно сповіщати про вхідний дзвінок. 

Трясця йому. 

Неохоче висунувши носа з під ковдри дивлюся на екран. 

Максим, щоб йому. І знає ж що зараз у Швейцарії ніч, а все одно телефонує. 

– Ало, — відповідаю на дзвінок хрипким від сну голосом. Бо знаю, що якщо не відповім, він мене за довбе. 

– Чим займається моя кицюня? – солодко муркоче чоловік у слухавку. Ніби вчора і не було нашої із ним сварки, ніби він не погрожував прилетіти за мною якщо я не повернуся до кінця цього місяця додому. 

– Взагалі то сплю, — невдоволено тягну. - Ти ніби не знаєш, що зараз у нас уже ніч і я дуже втомилююся на роботі.

– Ну не кип'ятись кошеня, адже я не просто так дзвоню тобі, а у справі, — чоловік намагається говорити м'яко, але я вже чую знайоме мені напруження в його голосі. 

– Знаю я які у тебе Максе до мене зазвичай справи, особливо на ніч, — ледь стримуючись, шиплю. - Знову почнеш мене умовляти приїхати раніше додому? – передбачаючи тему розмови, втомлено випалюю. - Мені здалося, що учора ми вже все з'ясували.

– Чому ж вмовляти, звісно ні, — знову цей тон, ніби він розмовляє з якоюсь психічно неврівноваженою людиною. - Дзвоню лише привітати тебе з тим, що твоїм тяжким робочим будням нарешті настав кінець і ти можеш зі спокійною душею повертатися додому.

– Тобі що тітка дзвонила? - різко сівши в ліжко, напружено перепитую. Останнє що зараз мені хотілося, це вигадувати причину чому я не можу негайно приїхати до нього. Адже, у зв'язку з тим що Надія Миколаївна одужала, в мене її вже не було. 

– Ні, мені, а мамі, — радісно промовляє. - Мама на тебе вже зачекалася, ти їй так по господарству добре допомагала. Надіюся ти вже замовила квитки на завтрашній рейс?

– Максиме, які квитки?! - ледь стримуючи обурення, ціджу крізь зуби. - Я сьогодні так втомилася, що ледь ногами соваю. Та і дізналася про те що твою тітку виписують з лікарні, лише кілька годин тому. 

– І що? - грубо обриває мене чоловік. – Може краще називати речі своїми іменами, і тобі немає діла до мене, і до того що я вже декілька місяців чекаю на твоє повернення! – несподівано оре у слухавку.

– Я тебе прошу, не починай все наново. Адже ми з тобою це вже обговорювали, — стомлено промовляю.

– Арино, може досить морочити мені голову! - ніяк не заспокоюється Максим. – Зараз же підривай свій зад та замовляй квитки на перший же ранковий рейс. Мені набридло чекати поки ти там в самостійність награєшся!

– У сенсі, доки награюсь?! - ну це вже взагалі ні в які ворота не лізе. - Ти взагалі у своєму розумі?! Між іншим, саме завдяки мені, твоя тітка залишилася з роботою!

– І що, мені тепер тобі в ніжки вклонитись, рятівниця ти наша, — глузливо пирхає чоловік. – Мені набридло вислуховувати твоє скиглення. Щоб завтра ж вилетіла першим ранковим рейсом, тоді й поговоримо!

– Та пішов ти! - не витримавши, гаркаю в трубку і різко скидаю виклик, не полінившись заблокувати його номер. Давно потрібно було це зробити, та все боялася втратити роботу, а зараз мені втрачати вже нічого. 

І як тільки кладу телефон на тумбочку, маючи намір нарешті лягти спати та забутися глибоким сном, у двері несподівано дзвонять.

Спершу я думаю, що хтось помилився дверима тому просто вирішую проігнорувати нічного непроханого гостя. Ну дзвонять собі та дзвонять, кому я можу на ніч дивлячись знадобитися. Я тут окрім своїх роботодавців та Надії Миколаївни, взагалі нікого не знаю. Швидше за все це прийшли до сусідів. Незабаром людина зрозуміє свою помилку і перестане ломитися в мої двері.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍