Iрина Давидова - Дамір, Iрина Давидова

Частина 22

Два тижні потому.

Я із задоволенням потягнулася, розминаючи затерплі м'язи, і радіючи, що сьогодні нарешті опинюся вдома. Єдиною заковикою було те, що я ще не знала, куди мені їхати. Додому до батьків, які тепер із задоволенням мене постійно обіймали і підтримували, або до Даміра, який врятував мені життя і повернув дочку. Але я збрехала б, якби сказала, що готова повернутися до нього тільки заради цього. Ні, ще мені страшенно не вистачало його обіймів, та тільки варто було йому до мене наблизитися, як я зіщулювалася і намагалася відсторонитися, боячись, що він мене придушить своєю силою. Знаю, що дурна і не повинна так думати про людину, яка жодного разу не зробила мені боляче, та тільки не розуміла я, що робити зі своїми страхами. З того часу вони пробралися мені під шкіру, і я не могла нормально реагувати на багато речей. Особливо зараз, коли народила і могла не турбуватися, що своїми нервами завдам шкоди дитині. Я боялася буквально всього, що рухалося і видавало якісь звуки, боялася, що вночі до мене хтось увірветься і знущатиметься наді мною, боялася кожного шереху і скрипу. Думала, що якщо я не послухаюся, то обов'язково розплачуся за це своїм тілом, і найкращим варіантом було б, якби мене побили. Терпіти сексуальне насильство — пекельні муки, коли розумієш, що краще б тебе вбили.

Важко зітхнувши, я потрясла головою і втомлено потерла очі, розуміючи, що потрібно зібратися з думками і вирішити, що робити далі. На вулиці стояла чудова погода, жаркі промені літнього сонця проникали в палату і дарували душі маленький вогник надії на щастя. Від денного світла тут було світло і тепло, і хотілося, щоб і рішення далося так само просто, та тільки страхи знову і знову заволодівали розумом. Я підійшла до вікна і руками обперлася об підвіконня, нахилившись лицем ближче до скла, посміхнулась і прикрила очі, розуміючи, як давно я не раділа сонечку. Міцно заплющивши очі, я хмикнула і на якусь мить мені здалося, що я дуже щаслива, а всі турботи відступили на другий план. І так захотілося засміятися вголос, закричати від полегшення і кружляти в танці, щоб нарешті повністю розслабитися. А ще було б здорово довіритися чоловікові, чиї руки зараз впевнено і ніжно тримали мене за талію, приносячи спокій і затишок. Тільки от, про які руки мова, якщо... Розкривши очі, я завмерла, і несподівано різко розвернулася, злякано відштовхуючи від себе Даміра.

Дихання збилося і проклятий страх знову прокрався в душу, огортаючи її своїми липкими рученятами і не даючи мені зітхнути на повні груди. Занадто тихо і несподівано він підійшов до мене, занадто швидко, я навіть не почула його кроків! Серце шалено калатало, погрожуючи вирватися з грудної клітини, а руки з люттю вчепилися в підвіконня. Все тіло тряслося від страху, хотілося втекти якомога далі, сховатися, щоб ніхто не бачив мене такою слабкою. Ніхто, тим більше він.

— Про-бач.

Видавила з себе, нервово кусаючи губу і ховаючи очі від пронизливого погляду Даміра. Він був шокований моєю поведінкою, а я нічого не могла з собою вдіяти, хотілося просто провалитися крізь землю.

— Ліє, я не хотів тебе лякати, — неголосно вимовив він, відступаючи назад.

— Я знаю, пробач, я...

— Ти готова?

— Мммм... так, готова, — різко закивала головою, бажаючи вже швидше залишити лікарню.

— Тоді пішли, мама з Лапочкою вже в машині чекають.

— Даміре, я..., а куди ми поїдемо? — поставила я питання, сама не знаючи, що хочу почути у відповідь.

— Куди скажеш, туди і поїдемо, — сказав він, залишаючи мене одну.

В його голосі я почула нотки смутку, і, відірвавшись від підвіконня, стиснула руки в кулаки, нігтями впиваючись в шкіру. Господи, чому мені так складно, чому не можу довіритися і відпустити себе, відпустити всі страхи? Це ж Дамір! Чоловік, який бажає мені добра, який ніколи не завдавав мені болю. Чому я його боюся, сахаються постійно, чому не можу ніяк погодитися і поїхати до нього додому?

— Чому я слабачка? — тихо прошепотіла в порожнечу і, схопивши пакет з речами, в яких лежала в лікарні, я повільно побрела коридором.

Ще вчора я попросила маму привезти мені літнє плаття завдовжки аж до підлоги, і обов'язково з закритим декольте. Не хотіла, щоб мене бачили напівголу, розглядали з жадібністю, і оцінювали. Найбільше боялася погляду Даміра, презирливого погляду, з огидою. Це мені було б важко пережити, моє бідне серце і так пережило колосальний стрес.

Вийшовши на ганок, я завмерла, не до кінця усвідомлюючи, що роблю, озирнулася навколо, заплющивши очі від яскравого сонця, і, помітивши біля першої сходинки урну, спустилася вниз. З легкістю викинула пакет з речами, обтрусила руки, немов вони були в пилюці, і повільно, але впевнено пройшла до позашляховика Даміра.

У салоні вже сиділа мама, дбайливо тримаючи на руках мою донечку, яка тихо сопіла після сніданку. За кермом сидів Михайло, а поруч з ним — Дамір, вони про щось тихо перемовлялися, коли я мовчки сіла в авто. Намагаючись не розбудити Ангеліку, якомога тихіше закрила двері і так само мовчки дивилася у вікно, чекаючи, коли машина рушить. Голоси замовкли, і в салоні запанувала тиша, а я чомусь раптом зрозуміла, що нервую, і на мить опустивши погляд, спробувала тихо зітхнути. Мені просто необхідно було набратися сил і сказати це, бо я розуміла — не їдемо ми тільки через мене. Всі чекають мого рішення, яке далося мені все ж дуже непросто.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍