Вільям Текерей - Ярмарок суєти - Книга 2, Вільям Текерей

Щодо цієї леді, то про неї ми скажемо словами улюбленого поета: вона δάκρυόευ γελάσασα. 220 Вона була певна, що то Вільям. Інакше не могло й бути. Вона тільки прикидалася, коли висловлювала надію, що він не пуститься в море у таку погоду. Звичайно, він повинен був приїхати, що ж йому ьуло робити? Вона знала, що він неодмінно приїде.

Корабель швидко наближався. Коли вона рушили на­зустріч йому до пристані, в Еммі так тремтіли ноги, що вона насилу переступала ними. Їй хотілося тут же стати навколішки й подякувати богові. О, думала Емілія, вона дякуватиме йому довіку!

Погода була така погана, що коли судно підійшло до пристані, на нього ніхто не вийшов дивитися; навіть з готелів майже ніхто не з’явився перехоплювати пасажирів, не сподіваючись, що вони прибудуть. Шибеник Джордж теж кудись повіявся, тож коли джентльмен у старому плащі з червоною підшивкою ступив на берег, навряд чи хто бачив, що там відбулося. А відбулося, коротко кажучи, ось що.

Жінка в промоклому до рубця білому капелюшку й у шалі, простягнувши перед собою руки, підійшла до прибулого й за мить цілком зникла в згортках старого плаща; вона заходилася палко цілувати одну його руку, а другою, мабуть, він тулив її до свого серця (до якого вона майже досягала толовою) і підтримував, щоб вона не впала. Вона мурмотіла від плащем щось таке:

- Вибачте... коханий Вільяме... любий, найдорожчий друже...- цмок, цмок, цмок,- і далі таку саму нісенітницю.

Вибравшись нарешті з плаща і не відпускаючи Вільямової руки, Еммі глянула йому в обличчя. Воно було смутне, сповнене ніжної любові й жалю. Еммі зрозуміла його докір і похилила голову.

- Довго вам треба було чекати, щоб покликати мене, кохана Еміліє,- сказав він.

- Ви більше не поїдете, Вільяме?

- Ні, ніколи,- відповів він і ще раз пригорнув до серця цю дорогу йому істоту.

Коли вони виходили з митниці, звідкись вискочив Джорджі й націлив на них свою трубу, вітаючи Доббіна радісним сміхом. Дорогою додому хлопець танцював навколо них і виробляв шалені викрутаси. Джоз ще не встав, Бекі не з’являлася (хоч вона дивилася на них з-за завіси). Джорджі побіг поглянути, чи готовий сніданок. Еммі, віддавши в передпокої свою шаль і капелюшок міс Пейн, кинулася розстібати Вільямові плаща і... з вашого дозволу, ми підемо разом з Джорджем подбати про сніданок для полковника. Корабель уже в порту. Доббін отримав приз, за який зма­гався ціле своє життя. Пташка нарешті залетіла. Ось вона щебече й воркує біля його серця, поклавши голову йому на плече й розпустивши легенькі крильця. Це те, чого він просив щодня й щогодини протягом вісімнадцяти років. Те, за чим він тужив. Ось воно, вершина, кінець... остання сторінка третього тому. Прощавайте, полковнику! Хай бог благословить вас, чесний Вільяме! Прощавайте, люба Емі­ліє. Зеленій знову, тендітна повитице, обвиваючись на­вколо могутнього старого дуба, до якого ти пригорнулася.

Може, з сорому перед ласкавою, простодушною істотою, що перша в житті стала на її захист, а може, з відрази до всяких сентиментальних сцен, але Ребека, вдовольнившись тією роллю, яку вона вже зіграла в цій справі, не з’явилась на очі полковникові Доббіну та його дружині. «Невідкладні справи», як вона заявила, кликали її в Брюгге, куди вона й помандрувала, тому лише Джордж і його дядько були присутні на шлюбній церемонії. Після весілля, коли Джордж з батьками поїхали до Англії, місіс Бекі повер­нулася (лише на кілька днів), щоб розважити самітного старого парубка Джозефа Седлі. Він сказав, що воліє жити на континенті, й відхилив пропозицію оселитися разом з сестрою та її чоловіком.

Еммі дуже тішилась думкою, що вона написала листа своєму чоловікові до того, як прочитала Джорджеву записку і взагалі дізналась про її існування.

- Я все це знав,- сказав Вільям - та хіба я міг скори­статися такою зброєю проти пам’яті бідолахи? Того мені й було так боляче, коли ти...

- Не нагадуй мені більше про той день! - вигукнула Еммі, і в голосі її забриніло таке щире каяття і покора, що Вільям змінив тему розмови й почав розповідати про Глорвіну й симпатичну стару Пеггі О’Дауд, з якими він сидів, коли отримав її благального листа.

- Коли б ти не послала по мене,- додав він сміючись,- то хтозна, яке б досі було прізвище в Глорвіни!

Нині її звати Глорвіна Поскі; вона вийшла заміж за капітана Покі (тепер уже майора) після смерті його пер­шої дружини, бо поклала собі одружитися тільки з одно­полчанином. Леді О’Дауд також дуже віддана своєму пол­кові; вона каже, що часом би, не дай боже, з Майком щось сталося, вона неодмінно повернеться й вийде заміж за ко­гось із своїх офіцерів. Та генерал-майор почуває себе чу­дово; він розкошує собі в О’Даудстауні, тримає зграю гон­чаків, і всі його вважають першою людиною в графстві (хіба що, може, після їхнього сусіда Гогарті в замку Гогарті). Її милість і досі танцює джигу й на останньому бенкеті лорда-намісника виявила бажання потанцювати зі шталмейстером. І вона, і Глорвіна запевняли, що Доббін повівся з останньою ганебно, та нагодився Поскі, і Глорвіна заспокоїлась, а чудовий високий капелюшок з Парижа втишив гнів леді О’Дауд.

Коли полковник Доббін кинув службу - а це сталося відразу після його одруження,- то найняв собі гарненьку заміську садибу в Гемпшірі, неподалік від Королевиного Кроулі, де постійно мешкав сер Пітт зі своєю родиною після проведення в парламенті білля про реформу. 221 Всі надії баронета на звання пера розвіялись, оскільки обидва його місця в парламенті були втрачені. Та ката­строфа вплинула на його кишеню і на його настрій; він почав підупадати на здоров’ї і пророкував близьку заги­бель імперії.

Леді Джейн і місіс Доббін щиро заприятелювали: між замком і Ялівцями, садибою полковника (яку він найняв у свого приятеля майора Понто, що жив з родиною за кордоном), весь час курсували коляски, запряжені в поні. Міледі була хрещеною матір’ю дочки місіс Доббін, якій на її честь дали ім’я Джейн і яку охрестив велебний Джеймс Кроулі, що отримав парафію після смерті свого батька. Хлопці - Джордж і Родон - також стали близькими друзями; вони разом полювали на канікулах, поступили в той самий коледж у Кембриджі